Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

собою дверцята, — це було для неї єдиним порятунком. Вона вже майже добігла до клітки, коли звір стрибнув на неї й звалив її додолу. Вона розгнівалася на чоловіка, який своєю втечею розлютив звіра. Удвох вони могли б його приборкати. Тому вона й закричала: «Боягуз!»

— Блискуче, Ватсоне! Щоправда, в діаманті вашого здогаду є одна тріщина.

— Яка саме, Холмсе?

— Якщо вони обоє перебували за десять кроків від клітки, як звір міг вирватися на волю?

— А може, в них був ворог, який відчинив дверцята клітки?

— І до того ж чому лев так люто накинувся на них, коли вже звик працювати з ними й виконувати різні трюки в клітці?

— Напевно, цей їхній ворог чимось і розлютив звіра.

Холмс замислено подивився на мене й на кілька хвилин замовк.

— Так, Ватсоне, дещо й справді промовляє на користь вашого здогаду. Ворогів у Рондера було-таки чимало. Едмундс розповідав мені, яким несамовитим він ставав, коли пив. Наче роз’ярілий бугай, накидався на кожного, хто траплявся йому на дорозі. Я підозрюю, що оті вигуки «чудовисько», які чула наша відвідувачка, були навіяні саме нічними спогадами про небіжчика. Одначе зараз, коли ми ще не маємо всіх фактів, будь-які наші припущення безпідставні. Отам на буфеті, Ватсоне, холодна куріпка й пляшка монтраше[59]. Тож підкріпімо трохи свої сили, перш ніж вирушати в дорогу.

Коли наш кеб під’їхав до будинку місіс Мерілоу, ми побачили, що огрядна господиня вже чекає нас на порозі. Було очевидно, що їй не дуже хотілося втрачати вигідну квартирантку, тож, перш ніж провести нас нагору, вона попросила нас не казати й не робити нічого такого, що могло б призвести до небажаного кінця. Заспокоївши її, ми піднялися за нею сходами, застеленими простеньким килимом, і опинилися в кімнаті таємничої квартирантки.

Це була похмура, задушлива комірчина, яка наводила на думку про те, що жінка, яка тут мешкає, нечасто звідси виходить. Раніше ця жінка виступала в цирку з хижаками, а тепер волею долі сама опинилася в ролі тварини, загнаної до клітки. Вона сиділа в продавленому кріслі, що стояло в темному кутку. Від довгих років бездіяльного життя постать її згорбилася, а колись це була красуня, сповнена гарячих людських почуттів. Щільна чорна вуаль затуляла все її обличчя; відкритими залишалися тільки уста й витончене округле підборіддя. Так, колись це була вродлива жінка. І голос її теж був мелодійний і приємний.

— Моє ім’я вам відоме, містере Холмсе, — мовила вона. — Я знала, що ви до мене прийдете.

— Так, мадам, хоч я й не розумію, звідки ви знаєте, що я цікавлюся вашою справою.

— Я дізналася про це, коли після одужання мене допитував містер Едмундс, сільський детектив. Я тоді сказала йому неправду. Бо хіба казати правду було б розумніше?

— Розповісти всю правду ніколи не зашкодить. Але навіщо ви збрехали йому?

— Бо від цього залежала доля іншої людини. Він був нікчема, я знаю, але я не бажала йому зла. Ми були такі близькі з ним, такі близькі!

— Хіба тепер на це можна не зважати?

— Так, сер. Особа, про яку я кажу, вже померла.

— То чому ж ви не повідомите поліцію?

— Бо мені треба подумати про ще одну особу. Про себе саму. Я не знесу тих поголосів і пліток, які неминуче з’являться після нового поліційного розслідування. Жити мені зосталося недовго, і я хочу померти спокійно. Якби лише знайти розважливу людину, якій можна було б розповісти свою страхітливу історію і яка змогла б усе пояснити іншим, коли мене не стане!

— Ви мені лестите, мадам. Але в мене є свої принципи. Не обіцятиму заздалегідь, що після вашої розповіді не передам цю справу до поліції.

— Гадаю, що ні, містере Холмсе. Я добре знаю вашу вдачу і методи роботи, бо вже кілька років стежу за хронікою злочинів. Читання — єдина втіха, яку ще дарує мені доля, тож я цікавлюся всім, що діється в світі... Та хай би як там було, я таки розповім вам про свою трагедію.

— Ми з другом раді вас вислухати.

Жінка підвелася й дістала з шухляди фотографію чоловіка. То був професійний акробат — людина чудової статури, зі схрещеними на могутніх грудях дужими руками й усмішкою, що проглядала крізь пишні вуса, — самовдоволеною усмішкою переможця.

— Це Леонардо, — мовила вона.

— Леонардо? Силач, що виступав на суді як свідок?

— Так, він. А це... це мій чоловік.

То було жахливе обличчя — писок кабана, чи радше дикого вепра, такі чіткі були його звірячі риси. Його огидний рот легко було уявити собі з піною люті на вустах, а з маленьких недобрих очиць дивилася відверта ненависть до всього живого. Негідник, мерзотник, чудовисько — усе це прочитувалось на його набряклому обличчі.

— Ці два знімки допоможуть вам, джентльмени, зрозуміти все. Я була бідною цирковою дівчинкою, яка зростала на арені і в десять років уже стрибала крізь обруч. Коли я подорослішала, цей чоловік покохав мене, якщо його пристрасть можна назвати коханням, і в лиху годину я стала його дружиною. Відтоді я жила неначе в пеклі з дияволом, що мучив мене, як міг. Усі в цирку знали про це. Він кидав мене заради інших жінок. Зв’язував мені руки й ноги і сік нагаєм, коли я намагалася боронитися. Мене потай жаліли, але нічого не могли вдіяти — боялися. Він залякував усіх, а коли п’янів, то прагнув крові. Його раз по раз штрафували за образи, погрози та жорстоке поводження з тваринами, однак грошей у нього вистачало, і ці штрафи нічого для нього не важили. Від нас пішли найкращі артисти, й слава цирку потроху згасала. Лише Леонардо, я та ще клоун, малий Джімі Ґріґс, якось підтримували цю славу. Бідолашний Ґріґс веселив публіку, як міг, хоч у нього теж не було підстав до веселощів.

З часом Леонардо ставав мені все ближчим і ближчим. Ви бачите, яким він тоді був. Тепер я знаю, що за мізерна душа ховалася в цьому пишному тілі, але поряд із моїм чоловіком він здавався мені архангелом Гавриїлом. Він жалів мене, допомагав, і врешті це переросло в кохання — глибоке, пристрасне, таке кохання, про яке я до того могла хіба що мріяти. Чоловік підозрював нас, та Леонардо був єдиний, кого він боявся. Він шукав зачіпки, щоб помститися, й мордував мене більше,