Крістіні Нестлінгер - Маргаритко, моя квітко

Тричі їй довелося розпакувати і знову перепакувати валізи, бо приходив Конні і приносив різні важливі предмети, які його мамуча забула покласти в його вгодовані сумки.

Коли Конні прийшов утретє, Меді підбігла до нього, зробила невинні очка маленької дитинки і пропищала:

– То ти тепер ходиш з моєю старшою сестрою?

– Я з нею не ходжу, я з нею лечу, – відповів Конні.

– Тоді вже треба говорити «літаю», – виправила його Меді. І додала: – Ти мені все одно більше подобаєшся, ніж Флоріан.

Але такого гарного метелика, як у Гінцеля, в тебе на щоці немає! – І знову поскакала в Маргаритину кімнату.

– Що за дурнувата дитина, – сказала Маргарита.

Але вона була несправедлива до Меді. По-перше, Меді не була «дурнувата». А, по-друге, вона була не такою наївною, як прикидалася. «Дитинку» вона вдавала, щоби можна було безкарно висловити свою думку. «Вуста дитини», що ними, згідно з прислів'ям, промовляє істина, не були для Меді спонтанною реакцією. Вона використовувала їх якомога хитріше та підступніше. І цього разу Меді ними скористалася, щоби захистити Гінцелеві інтереси, за які дуже хвилювалася.

Конні не хотів вирушати до аеропорту в супроводі та під охороною батьків. І хоча Маргарита не мала нічого проти, щоби мама помахала їй на прощання, вона виявила солідарність із Конні. Якби Маргарита взяла зі собою в аеропорт маму, то мати Конні образилася 6. А так ця бідна жіночка могла потішити себе тим, що «вся молодь» тепер така – їй начхати на батьківську турботу. З запізненням на півтори години чартерний літак піднявся зі злітної смуги, а ще через дві години довго кружляв над Афінами, бо через спізнення йому не давали дозволу на посадку. А тоді серед багажу не виявилось однієї вгодованої сумки Конні.

«We look after!» [1] – заспокоювали Конні двоє працівників у формі. Кожні п'ятнадцять хвилин вони запевняли його в цьому. І дотрималися своєї обіцянки. Через дві години після посадки вони притягнули вгодовану сумку Конні, вимащену чимось липким.

Коли Маргарита і Конні вийшли з аеропорту, була вже не середина дня, як планувалось, а ранній вечір. їхній корабель уже давно плив десь далеко у відкритому морі. Маргарита поставила свої речі на асфальт і, присівши на торбу, спитала:

– І що тепер?

– Наступний корабель буде тільки завтра, – сказав Конні. -І я дуже сумніваюся, що ми знайдемо готель. Вони всі переповнені.

Маргарита підняла ногу й відірвала шматочок асфальту від підошви своєї кросівки.

– Тротуар зараз закипить, – пробурмотіла вона.

– Сорок один градус, – сказав Конні.

– А ми не можемо переночувати десь у парку чи деінде? -спитала Маргарита.

– У жодному разі, – Конні похитав головою. – Завтра в нас не буде вже багажу, і ми не зможемо навіть поскаржитися, бо дикі собаки попрокушують нам горлянки.

Маргариті ця жахлива візія видалася дещо перебільшеною, та страшний жар, що линув од асфальту, зробив її такою млявою, що вона не мала сили сперечатися. Вона лише сказала:

– Якщо наші речі ще трішки постоять тут, вони приклеяться до асфальту!

– Я зараз повернуся! – не пояснюючи, що він збирається робити, Конні побіг назад у будівлю аеропорту.

Праворуч від Маргарити сонні туристи брели в напрямку аеропорту. Ліворуч від Маргарити сонні туристи брели в напрямку автобуса. Маргариті стало самотньо. Кілька хвилин, поки не повернувся Конні, видалися їй майже вічністю.

~ Вставай, пані сусідко! – вигукнув він, підхопив свої вгодовані сумки і побіг на зупинку таксі. Маргарита взяла свої речі й поспішила за ним.

~ Аеропорт місцевих перельотів, – сказав Конні таксистові.

Маргарита поскладала свої речі у багажник. Спека ставала дедалі нестерпнішою. Як у печі при температурі для випікання печива. Дівчина гепнулася на заднє сидіння і скрикнула. Його обшивка була розігріта до температури для смаження ростбіфу. Конні вмощувався на гаряче крісло дуже обережно, як людина, котра має геморой.

– Ми летимо? – спитала Маргарита.

– Там дали додатковий рейс, – сказав Конні. – Ще є два місця. Якщо нам пощастить і ми не застрягнемо в корку, ми на нього встигнемо.

Маргариті й Конні пощастило. Корків не було. Вони встигли на літак. Вони би встигли на нього, навіть якби велетенський корок на кілька годин перекрив увесь дорожній рух. З причин, які так і залишилися невідомими, пасажирів додаткового рейсу майже до півночі протримали в аеропорту.

«Sооп, sооп» [2], – обіцяла стюардеса щоразу, коли хтось із пасажирів цікавився, коли ж нарешті прибуде той «клятий літак»,

Урешті-решт, літак таки полетів і приземлився на острові о другій ночі. Оскільки Маргарита наполягала на тому, щоби випити у буфеті коли – вона мало не вмирала від спраги, – то коли Конні та Маргарита вийшли з будівлі аеропорту, на зупинці не було вже жодного таксі.

Маргарита знову майже годину сиділа на своїй торбі, аж поки не приїхало таксі, яке Конні попросив викликати якогось працівника аеропорту.

їхати довелося через весь острів. Дівчина намагалася покуняти в Конні на плечі. Та це їй не вдавалося, бо таксист мав манеру досить рвучко вести машину, і Маргаритину голову постійно кидало від плеча Конні до шиби. Тільки коли таксі їхало зовсім поволі, прокладаючи собі дорогу в темряві, дівчина спромагалася подрімати. Але не більше як три хвилини поспіль.

– Прокидайтеся, пані сусідко, ми на місці наших мрій! -закричав Конні у вухо Маргариті й витягнув її з машини.

Маргарита вилізла з таксі, машина дала задній хід, в'їхавши у вузеньку вуличку. Дівчина опустилася на вгодовані сумки Конні, які він поставив біля стіни якогось будинку, і хотіла спати далі. Конні цього не допустив.

– Ще кілька кроків! – сказав він підбадьорливо. – І вже підеш спатоньки!

Позіхаючи та мружачись, Маргарита роздивилася довкола. Два тьмяні ліхтарі освітлювали маленьку площу, на одному кінці якої вона сиділа. Посередині площі був фонтанчик. Маргарита принюхалася. Цього разу небезпідставно:

– Я чую запах моря, – сказала вона.

– Якби було хоч на краплиночку світліше, ти би могла його навіть побачити! – Конні простягнув руку в бік моря.

– Там воно! Гладеньке і спокійне! А те, що видніеться отам справа, – це будинок твоїх мрій, пані сусідко!

Маргарита підвелася, Конні взяв дві свої вгодовані сумки в одну руку, а Маргаритині торбу та валізу – у другу. Хитаючись під подвійним тягарем, він попрямував до будинку своїх мрій.

– Ключі в тебе! – гукнув він Маргариті, яка шкандибала за ним. Дівчина відкрила торбинку, яка висіла в неї на плечі.

– Вони тут,