Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

на мить зникли всі звуки, окрім важкого дихання розсердженої напівдикої тварини. А тоді простір прорізав наказ Марка Мільмана:

— Досить! Виходимо!

Жінки зітхнули з полегшенням, посміхнулись одна одній та подарували осяйні посмішки чоловікам і навіть бикові. Параска автоматично опустила очі й крізь дірки між штахетинами побачила бездиханне, утоптане в багнюку й закривавлене тіло діда Андрушки.

— Рано зраділи, — гаркнув до Явдошки Калюжний і міцно схопив її за передпліччя.

Жінка саме простувала до виходу із хліва, мріючи швидше опинитись удома. За нею подалась підтюпцем і кума Параска Бідова. Не могла позбавитись страшного відчуття, що ніби радіє через смерть діда Андрушки. Вхопила себе на думці: «Вони хотіли крові й отримали її. Це жертва. Безневинна жертва. Дід помер за нас із кумою».

— Виходимо ми… — Калюжний махнув Вєсні, який перебував недалеко від кліті із биком.

Чоловіки одночасно приклали силу, і… Вєсна відчинив кліть та плеснув бика по боці, примушуючи його вийти із загону, а Калюжний із силою штовхнув обох жінок всередину хліва. В один стрибок троє чоловіків вилетіли із приміщення. За ними із моторошним скреготом зачинились хоч і перекошені, але міцні двері.

Бик повільно йшов до жінок. Спідлоба дивився то на одну, то на іншу. Селянки задки відходили, не випускаючи тварину з очей. Явдошка стрімко задерла спідницю та застрибнула на одну із загорож. Бик, уздрівши рух, кинувся навздогін прудкій жіночці. Добіг до загорожі й стукнув лобом та рогами по ній. Стукнув так, аж Явдошка на тиночку загойдалась і схопилась обома руками за потріскану стіну. Тим часом Параска побігла, присівши, щоб бик її не помітив, до кліті, із якої худобина щойно вийшла. Параска сподівалась, що дід ще живий. Але марно. Старий дивився на голі балки стелі порожніми очицями — бик витоптав копитами старому очі й роздробив усе обличчя. Параска перехрестила розтерзане тіло.

— Парасю! Кумо! — крикнула Явдошка злякано. — Якщо ти взяла той клятий хліб, то скажи їм.

Бик замукав протяжно й войовничо. Параска мовчала, міркуючи, куди б заховатись від роздратованої тварини. Вона помітила, що в носі бика не було кільця. «Спеціально зняли. І не присадиш його», — мізкувала.

З бика дійсно спеціально зняли кільце в перед інцидентом з пропажею хліба. Гілько Кривий зайшов до Мільмана по розраду та допомогу. Немає, казав, у колгоспі жодної зернини, худоба виздихала вся, бо ж годувати нічим. Порізали її колгоспники вже здохлу й розтягли те стерво по хатах, аби бодай якось прохарчуватись. Залишився, мовляв, один бичок племінний на прізвисько Звір. Бичка вилучили як штраф у «індуса» Стецюка. Бо ж мали на меті розвести своїх теляток на колгоспній фермі. Звіра всі боялись, бо ж норов у цього роганя був скажений. Аби підвести його до корови, четверо дужих чоловіків арканили бика й тягли. А той впирався й норовив буцнути як не одного, то іншого. Корови від цього гіганта тікали, а він їх калічив.

— Що тепер толку від того Звіра? — питав Кривий, розставляючи руки. — Може, дати добро його під ніж пустити та людей охлялих трохи підгодувати? У колгоспній їдальні сама баланда. І люди вже пащекують різне.

— Показуй свого Звіра! — зацікавився Мільман та його команда.

Після оглядин товариш Марк дозволив пустити бика під ніж.

— Завтра по обіді, — кинув до голови колгоспу. — Мої хлопці будуть там, аби люди один одного не передавили, отримуючи м’ясо.

— І треба ж тим людям, які не можуть ходить, віднести… щось… — втрутився у розмову Октябрин. Під суворим поглядом начальників хлопчину залило червоним і він проковтнув кінець речення.

— Тут у тебе, Степане, що, інститут благородних дівиць? — зареготав Мільман. — От, ти, прищ, і підеш розносити, якщо такий справедливий. Пішки. Воза не дам для підгодовування ворожого елементу.

— Там діти… — знову розпочав Октябрин.

Калюжний яструбом накинувся на нього й випхав від гріха подалі з приміщення школи. А на ранок вкрали хліб, і Мільману спало на думку використати бика як засіб для зізнання в крадіжці.

— Злякаються та й скажуть, хто украв, — казав, правлячи за їздового й наздоганяючи підводою Тернового, який ніс по засніженому шляху важку поклажу.

***

До колгоспного хліва почали підтягуватись сумною веремією селяни, аби отримати обіцяну пайку. Із зачиненого приміщення, яке все ще охороняли ошелешені комнезамівці, неслись несамовиті крики жінок та потужний рев бика. У тих, хто чув цю звукову навалу, стигла в жилах і без того захолола кров. Люди перезирались один на одного й питали: «Що це?»

У натовпі стояв і Йосип Решітник. Він так само, як інші, прислухався до криків та перепитував, чи ж то правда, що тут різатимуть Звіра й даватимуть м’ясо.

— Колгоспникам даватимуть, — відповідав хтось.

— А по скільки? — на відповідь лунало інше запитання, і вже мало хто зважав на крики всередині хліва.

— Та хто ж знає. Бачите, он вся та братія біля хліва з головою. Вони й будуть важити.

— А різати ж хто буде? Нам уже не сила. Хто ж упорається з тим Звіром, трясця його матері?

— І не кажіть, годувати його немає чим, а воно усе моцне.

— Самі м’язи. Напевно, варити довго доведеться.

Запанувала тиша. Кожен думав, скільки доведеться чекати, допоки те м’ясо звариться.

— Ех, аби знаття, Парасці зранку було сказати, щоб піч натопила. І чого лиш осьо повідомили, аби приходив за пайком, — конопатий Йосип звертався до іншого труповоза Кирила Перекотиполе.

— Та яка різниця — коли повідомили. Головне, що дадуть, — відповідав філософськи той. І тут таки згадав про інше: — Треба буде ще в голови виписати гашеного вапна, бо скінчилось.

— Хлопці! — тихо гукнув хтось до цих двох. — Ви коли на куток заїдете? Там уже два дні тітка лежить мертва.

— Одна тітка? Та цього мало. Ми ж не попремо аж на той кінець села, аби одну тітку тягти. Нічого, їй уже нема куди спішити, — відповідав Перекотиполе, не дивлячись на ту людину, яка ставила питання.

У хліві знову нестримно заверещали жінки, і одна із них почала голосно кричати:

— Явдошко, Явдошко, кумо, біжи, кумо-о-о, — після цих слів Йосип виструнчився та потягся обличчям у той бік, звідки лунали вигуки.

Він вийшов із невеличкого гурту та почалапав, раз по раз спиняючись та озираючись на селян, до входу у хлів. Підійти близько до приміщення, аби бодай одним оком подивитись крізь шпарину, що там робиться, йому завадив щербатий, який проходжався під хлівом і, вловлюючи жіночі крики, шкірився.

А коли із хліва заголосила Параска:

— Людоньки добренькі, що ж це таке робиться? Випустіть же мене звідси. Усім