Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

був заспокоювати, та небавом збагнув, що в тому не було потреби. Тео не виглядав наляканим, радше якимось сонним і розфокусованим, ніби він не зрозумів, що щойно відбулося.

За п’ять до дев’ятої вечора на галявину перед котеджем почали прибувати машини з федеральними номерами. Першими з’явилися Ґарет Джонсон і Каелін Уест, згодом — ще майже дюжина агентів і експертів. Реанімобіль забрав Норвуда, а місце в кущах, де огрядний агент вистрелив собі в обличчя, огородили стрічками в червоно-білу смужку (хоч я й не бачив у тому сенсу: кому в такій глушині заманеться тинятися місцем злочину?). Перед від’їздом карети «швидкої» коротко підстрижена лікар-мулатка підійшла до ґанку та поцікавилась, чи ми з Тео не потребуємо допомоги. Після моєї заперечної відповіді Ґарет Джонсон відвів нас із малим до будинку.

— Ви як, о’кей? — позбавленим емоцій голосом озвався Ґарет.

Складалося враження, що йому байдужа моя відповідь, тож я запитав:

— Ви знаєте, що сталося? Чому Норвуд напав на мене?

— Поки що — ні, — коротко витиснув він. — Працюємо над цим.

— Щось хочете? — я кивнув на холодильник.

— Ні, — Ґарет заштовхав пальці за пояс, його темно-вишневого кольору очі стежили за мною. — Він говорив із вами?

— Так.

— Що хотів?

Я стенув плечима.

— Випитував, чи я не агент ЦРУ. Намагався дізнатися, як ви, — я стрельнув очима в його бік, — дізналися про ту партію наркотиків. Він не вірив, що я до цього причетний, гадав, що мене просто підіслали, щоби підставити його.

— Підставити?

— Ага, — я підсунув по столу до Теодора тарілку з картоплею та тушкованим м’ясом. — Салат будеш?

Тео кивнув. Я докинув йому в тарілку кілька ложок залишеного кухаркою салату.

Ґарет Джонсон налаштувався піти, та я звернувся до нього:

— Чому Ліза приїхала назад?

Агент зупинився:

— Вона вам не пояснила?

— Ні.

— Через вашого малого.

У мене очі на лоба полізли. Ми обоє скосили погляди на хлопчака, який спокійно, без поспіху, їв картоплю. Ґарет, обвівши рукою кухню, продовжив:

— Цей котедж — один із чотирьох в околицях Балтимора, де зазвичай проживають учасники програми із захисту свідків. Тут по периметру розташовано приховані відеокамери, за якими цілодобово стежить агент на Лорд-Балтимор-драйв[86]. Ваш син якось довідався про місцезнаходження однієї із них, оббіг будинок і зупинився перед камерою, — Ґарет Джонсон дивився на мене, я ж не міг відвести очей від Теодора. Малюк раптово припинив жувати. Застиг, не піднімаючи голови й не випускаючи з руки виделку. — Потім почав робити дивні рухи.

Я здригнувся:

— Які рухи?

— Ось такі, — Ґарет зобразив долонею пістолет, приставив вказівний палець до скроні та потримав кілька секунд. Далі випростав руку та показав пальцем на мене. Через п’ять секунд знову навів «пістолет» на скроню. Ще за п’ять — випростав руку. — Він повторював так багато разів, тицяючи пальцем у хащі за будинком, туди, де, як я зрозумів, стояли ви із Норвудом. Пейтон Норвуд знав про камери й навмисно вивів вас із зони огляду. На щастя, малий повторював рухи достатньо довго, щоб викликати занепокоєння чергового агента. Той зателефонував Лізі Торнтон. Вона — вам. Ви не відповіли, тож Ліза розвернулася за Рейстерстауном і за кілька хвилин була тут.

Моєю спиною, від куприка до шиї, прокотилася хвиля недоброго поколювання. Я не дивився на Тео й тим більше не наважувався запитати, звідки він дізнався про камеру. Та, зрештою, що з тих розпитувань? Власні слова, менше ніж годину тому проказані Лізі Торнтон, здалися голослівною бравадою.

(вам не страшно лишатися самому?)

(із нього не вилазив чужий… напад не відрізнявся від істерик…)

(погодьтеся, що то була не істерика)

(він мій син)

«А що як це вже не мій син?» — із жахом подумав я. Що як від мого Тео лишилася лиш оболонка? Даймонд нікуди не подівся, він постійно поруч — і вдень, і вночі, — то, можливо, таки варто боятися? Я прикусив губу. А тоді враз пригадав батька — чоловіка, смерть якого практично не сколихнула, — й уперше збагнув, як він помилявся: у світі є речі, які ти не можеш контролювати, проте які ніколи не залишать тебе в спокої.

— Ви переглядали те відео з камери? — запитав я.

Ґарет кивнув:

— Так.

— І як довго він робив ці рухи?

— Довго, — сказав Ґарет, — здається, аж поки не приїхала Ліза.

Я зиркнув на сина. Тео, спіймавши мій погляд, скулився й винувато опустив очі. Перш ніж я встиг зронити хоч слово, хлопчак зісковзнув зі стільчика, вискочив із кухні та сходами потупцяв на другий поверх.

92

Під вечір наступного дня, 7 серпня, Ліза Джин Торнтон без попередження приїхала до будинку на березі Ліберті. Ми з Тео весь день просиділи вдома та тільки після того, як спека спала, вибралися на задній двір. Малюк грався у пісочниці, я сидів на веранді й удавав, що читаю (хоча насправді майже невідривно стежив за сином), коли почув рокотання двигуна та шурхіт коліс під час гальмування. Я підвівся, спустився з веранди, обігнув будинок і побачив білий хетчбек Audi A3. Ліза була в діловому костюмі, та, вийшовши з машини, відразу зняла жакет і закинула його в салон. Я стояв на розі будівлі та, склавши руки, чекав, доки вона підійде.

— Привіт.

Жінка видавалася стомленою. Споглядала мене, не проникаючи поглядом. Так дивляться на скло, тобто на власне відображення у склі, а не на те, що сховане за шибкою.

— Вітаю, — сказав я. Було все ще спекотно, тож я поцікавився: — Хочете випити? — маючи на увазі лимонад чи кока-колу.

— У барі щось є? — примружилася Ліза.

— Якесь вино та пляшка текіли.

— Давайте текілу.

Повернувшись на веранду з високою чаркою й шматочком лимона, я застав Лізу в моєму шезлонгу. Закинувши ногу на ногу, вона спостерігала за Теодором. Хлопчак бачив, що Ліза приїхала, та, я не сумнівався, пам’ятав її, проте привітатися не прибіг.

Я поставив чарку на дерев’яний столик поруч із романом Кінга. Ліза взяла її, одним махом перехилила, потому повідомила:

— Я щойно з лікарні. Ми взяли під арешт і допитали Пейтона Норвуда.

— Він уцілів?! — витріщився я.

— Так. Нам дуже пощастило. Він поспішав і натиснув на спусковий гачок, не до кінця заштовхавши ствол до рота. Куля вибила чотири передні зуби, розтрощила шматок верхньої щелепи та повністю, під кістку, зрізала ніс, через що рана виглядала так, наче Норвуду знесло півголови. Насправді жодна з отриманих травм не виявилася смертельною. Норвуд лише трохи втратив крові. Більше того, і зуби, і носа йому відновлять, тому, скажімо так, місяців за