Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

з'ясувалося, який їхній батальйон, що наступав ліворуч, також потрапив у халепу, тому королівським стрільцям було наказано поки що окопатися на пагорбі й чекати.

Вони рили окопи всю першу половину дня і продовжували працювати ще й по обіді.

О другій годині все почалося.

З відстані менше тридцяти метрів аскарі раптово відкрили шквальний вогонь з гвинтівок і кулеметів. Вони непомітно дісталися позицій королівських стрільців через зарості та високу траву. Б'юкенен порівнював звуки із грозовими гуркотом.

Згодом він хотів описати все, що сталося, але йому було важко уявити ясну картину.

Коли починається інтенсивний ближній бій, втрачаєш уявлення про час, та й взагалі будь-яке уявлення про будь-що, міркуєш тільки про те, що відбувається щось велике, сповнене живої енергії, що мчить з гарячковою швидкістю.

Британцям узагалі пощастило, що супротивник припустився помилки, звичайної для будь-якого бою посеред густої рослинності. Інстинктивно німці цілили занадто високо, тому більшість куль просвистіли над головами тих, хто оборонялися. Але у цієї переваги був і свій недолік. Кулі збили кілька вуликів, що висіли високо на деревах, і розгнівані бджоли почали жалити всіх навколо. Коли Б'юкенен, зазвичай стриманий, пише, що болючі укуси «просто розлютили нас», він не перебільшує. Подібні речі часто траплялися і раніше, під час війни у Східній Африці. Якщо людину атакували бджоли, то вона в буквальному сенсі божеволіла від їхніх укусів.

Ближче до вечора бій затих. Супротивник відступив. 25-й батальйон королівських фузилерів залишився на пагорбі. Британські солдати були густо вкриті жовтуватими наривами, а у деяких обличчя так розпухли, що ледь розплющували очі. Завтра їм належало повернутися до Аінді.

155

Четвер, 14 червня 1917 року

Мішель Корде гуляє на смерканні паризьким бульваром

Це не просто варіація, до старої теми додалася нова. Ішлося, зрозуміло, про те, що до війни долучалися американці. Мішель Корде знаходився в палаті депутатів і чув промову Рене Вівіані. Він був невисокої думки про нього. І справа не тільки в тому, що Вівіані нікчемний політик, а за чутками, ще й наркоман, а в тому, що він робив чи, радше, не робив 1914 року. Лівий політик Вівіані був французьким прем'єр-міністром на самому початку війни і не вжив заходів, щоб запобігти катастрофі; навпаки, він домагався надання військових кредитів.

Дні Вівіані як впливового політика залишилися позаду. Проте його яскравий риторичний талант усе ще затребуваний. Вівіані умів виголошувати порожні й бучні промови. І як завжди трапляється в таких випадках, важливим виявлялося не тільки те, що говорилося, але і те, як це говорилося. Виголошена ним промова була зразком «ораторського тріумфу». Зазвичай, він говорив приблизно те саме, що і решта, і цього разу він також розповів про війну «до переможного кінця». Проте в його промові зазвучало щось таке, що змусило Корде здригнутися. Війна набула нової мети, нового сенсу і… нового виправдання. Її справжньою метою, як виявляється, стало те, що «сини наших синів не повинні більше жертвувати своїми життями в подібних конфліктах». Ось воно що. Отже, ми ведемо війну, що повинна покласти край решті воєн. Нова ідея. Непогано. Вельми обтічне гасло.

Ближче до сьомої вечора Корде прогулювався в теплих променях заходу бульваром. Строкатий людський натовп здався йому дзеркальним відображенням війни.

Там були повії у величезних капелюхах, розміром з парасольку, у спідницях вище колін, з оголеними грудьми, у прозорих панчохах і з розмальованими щоками; молоді офіцери з розстебнутими комірцями й обвішані медалями, солдати армій Антанти — м'язисті британці, нешкідливі бельгійці, нещасні португальці, росіяни у своїх переконливих чоботях, молоді люди в тісних мундирах.

Корде бачить тут нове явище — солдатів, які жебракують. Раніше цього не було, але тепер їх можна побачити в кафе і ресторанах. На грудях у солдатів-жебраків — нагороди, на кшталт Croix de Guerre («Військового хреста»), які вручали за проявлений у бою героїзм. Солдати продають листівки або співають патріотичні пісні, щоб зібрати хоч трохи грошей.

У солдата, якого Корде зустрічає на бульварі, немає руки. До того ж він п’яний. Жебрак чіпляється до перехожих, випрошуючи то в одного, то в іншого декілька мідяків або хоча б сигаретку. Він повторює одне те саме слово: «Мир… мир…»

Корде розмовляв потім зі своїм знайомим, який оповів йому, що заколоти у французькій армії тривають. І що вже розстріляно понад чотириста заколотників[238]. Знайомий розповів йому про одного такого бунтівника, який вимовив напередодні страти: «Якщо мене розстріляють, я хоч знатиму, за що загинув».

156

Середа, 20 червня 1917 року

Флоренс Фармборо повертається на фронт у Лощино

Літнє сонце. Спека. У повітрі пахне грозою. На вершині пагорба вона бачить укриті гілками намети. Бачить коней, які стоять купками під рідкими деревами, що ховаються в тіні. Бачить, як люди купаються в каламутній річці. Фармборо рада, що повернулася. Зараз затишшя, але подейкують, що російська армія незабаром наступатиме. Тоді знову буде непереливки.

Фармборо була відсутня всього кілька днів. Вона зустрічалася з британськими сестрами милосердя з іншої частини, але цього виявилося досить, щоб вона стала чутливішою до речей, що здавався їй перш звичайнісінькими, наприклад, їжа. Вона з сумнівом дивиться на солдатську кашу. Грудки жиру викликають у неї відразу. Юшку пересолили. Незважаючи на голод, вона їсть лише чорний хліб, запиваючи його чаєм. Усілякі розмови її стомлюють. Вона вкрай роздратована і готова зірватися з будь-якого приводу.

Після вечері ми з Софією підійнялися на вершину нашого пагорба. Удалині виднілися високі гори, що купалися в м*якому, кобальтовому синьому серпанку. Унизу, в долинах розташовані села Саранчуки, Котово і Рибники. Ми помітили, що селянські двори стоять зруйновані, спорожнілі. Добре було видно ворожі окопи. Схоже, вони розташовані в небезпечній близькості від російських укріплень, — усього за двадцять метрів, як чула Софія. Навколишні поля були покриті яскраво-червоними плямами квітучого маку, подекуди траплялися ромашки і волошки. Від макового поля душа сповнюється втіхою,