Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

проревів Шаман і кинувся до Філіна, але не встиг дотягнутися до пещеного обличчя – відтягли свої ж.

– Ми виходили з оточення! Ми билися! Ми потрапили в полон! Мене били! – Філін відскочив убік і став задирати сорочку. – Ось синці! – але ніхто на нього вже не дивився, хоча хто знає, можливо, там і були синці й Філін казав правду, але бійці знали інше – Філіна із ними в «коридорі» та Червоносільському не було.

Нарешті колона рушила в бік Старобешевого, де на блокпосту їх зупинили «денеерівці» і почали з’ясовувати, хто вони такі й куди слідують. Провівши у нервових бесідах годину, колона рушила далі і вже традиційно заблукала – неправильно повернули і в’їхали в Стилу. Поки з’ясовували, як правильно вирулити на Волноваху, поранені попросили у місцевих води.

– Карателі, щоб ви подохли! – почули вони у відповідь. – Фашисти! Бандерівці! – кричали їм чоловіки та жінки, старі й малі, і показували кулаки.

Бійці сиділи в автівках, збентежені почутим. Звідки стільки ненависті? Ще два-три дні тому тут, у Стилі, стояли армійські підрозділи, і стосунки з місцевим населенням можна було назвати лояльними. То ці люди, виходить, брехали? Чи просто зараз вони таким от чином вислужуються перед новою владою? То за кого і за що ми тоді тут воюємо? Що тут робимо і за кого гинемо?

Грім згадав, як сьогодні їх проводжали в Осиковому та інших селах, розташованих неподалік по дорозі – люди мовчки стояли вздовж вулиць і хрестили колону, що минала їх, деякі старі бабці, яким уже нічого боятися, плакали. Грім дивився на товаришів, які похмуро лежали в кузові – якби вони могли, то зараз, напевно, також би заплакали, настільки несправедливою і прикрою для них виявилася ця сцена в Стилі, що вразила їх у саме солдатське серце.

Перед очима продовжував маячити білий прямокутник фотопаперу. Вже зникли мама і він сам, і тільки контур негатива, як рятівне коло, блимав на тому ж самому місці, де мало б знаходитися зображення батька, коливалося на дрібних брижах. Прямокутник зморщувався, дрижав, але залишався цілим, цілісним, як маленький Всесвіт, хоча брижі ставали дибки, інколи перетворюючись на цунамі, і з усієї своєї дев’ятибальної сили продовжували безжалісно бити по обох півкулях мозку. Грег здригався під ударами, намагався сховатися, та намагання не досягали мети – прямокутник міцно застряг усередині, і десь в океанській його глибині заховався біль. «Якщо це океан, то Льодовитий», – подумав Грег, його лихоманило навіть під ковдрою. Різко захотілося до туалету, він спробував підняти руки, щоб зняти пов’язку з очей, але відчув, як міцно він прив’язаний бинтами до нош. Ковдра була вологою і пахла кров’ю і гноєм. Він згадав нічну розмову санітарів:

– Якого хера ти їм ковдри повидавав? Наші мерзнуть, а ти їм – ковдри?

– Та буде тобі, не чіпай! То наших «двохсотих» ковдри.

Коли це сталося? Якої з ночей?

Після того, як його підібрали в полі посеред розбитої колони і вклали на беху, Грег потрапив у район Старобешевого до інших поранених. Він знаходився під впливом знеболюювального, тому почувався більш-менш нормально і дуже хотів тільки одного – пити. Росіяни давали пораненим воду і, трохи вгамувавши спрагу, Грег залишився сидіти на броні й чекав, коли його розподілять до якоїсь із групи полонених. Сонце припікало нестерпно, і сидіти на розпеченому металі було незручно, в голові гуло, а зі шлунка вивертало, тому, не витримавши, він ліг на землю в тіні машини, але його одразу повернули на місце. «Ти тут на видноті, тому не рипайся», – сказав йому похмурий капітан, не схильний до жартів.

Увечері почався обстріл. Сидячи на броні, Грег дивився, як ховаються російські солдати від «градів», що від усієї гостинної української душі навалювала їм реактивна артилерія. Снаряди, на щастя, падали трохи далі, за пагорб, де одразу ж зайнялася пожежа і почав гучно вибухати боєкомплект, і якщо б не поранена нога, то в цей момент Грег міг би встати і спокійно піти – російським солдатам було явно не до полонених. Але з ногою з кожною годиною ставало все гірше. Час від часу, якщо цунамі не било по мозку, він заплющував очі й перевіряв, чи на місці білий прямокутник. Пересвідчившись, що той нікуди не подівся, він намагався триматися в тонусі й слідкувати за тим, що відбувається навколо. Він пам’ятав великі, неймовірно печальні очі фельдшера, який робив йому перев’язку – чи то місцевого «денеерівця», чи то росіянина, він так і не розібрав у півсвідомості – фельдшер видав пораненим ковдри і дав можливість трохи поспати. Почали підвозити ще полонених та поранених – кількох бійців із «Дніпра-1» і «Миротворця» – всі покоцані, в крові і кіптяві, останнім привезли танкіста Васю з напарником, тих самих, що в посадці одразу підтягували Грега до Волиняки. Вася повідомив, що Волиняка також потрапив у полон. Грег засмутився і закрив очі – і зі страхом з’ясував, що білий прямокутник із контуром негативу раптом зник. Він відкрив очі й знову закрив, намагаючись зосередитися – жодних змін. Грег запанікував і миттєво покрився дрібними крапельками поту. «Навіщо мені цей прямокутник? – думав він. – Чому я за нього так тримаюся? Певне, це галюцинації через дію знеболювального, як-от у Волиняки…»

– У нас тут гармату на танку заклинило. Може хтось відремонтувати? – звернулися по-свійськи до танкістів, перервавши його роздуми, росіяни.

– Легко, – відповіли Вася з напарником.

Вони швидко зняли гармату, промили і вивели зі стволу снаряд. Повернулися на місце задоволені й з призовим сухпайком.

Грег не міг стримати гніву:

– Що ви робите? За сухпайок продалися! Завтра вони будуть з цієї гармати по вас же стріляти!

Вася й вухом не повів, тільки усміхався і наминав ворожий харч:

– Спокійно, братику. Де ти бачив, щоб гармата, яку солідолом змазали, могла стріляти? Отож-бо й воно… Нá краще, візьми підкріпися.

Через чотири-п’ять годин скомандували по машинах. У кузові Грегу і всім іншим бійцям, окрім пораненого в руку офіцера, здається, підполковника, зав’язали очі бинтами. Підполковнику дозволили надавати пораненим медичну допомогу, і той робив усе, що міг: протирав вологою ганчіркою губи, казав, що все буде добре і поправляв бинти.

Стояла нестерпна спека. Вантажівка часто зупинялася – росіяни підбирали своїх поранених та вбитих. Спочатку Грег намагався запам’ятовувати кількість зупинок, а потім збився з рахунку – йому ставало все гірше. Час від часу він утрачав свідомість, а коли приходив до тями, то метушився, намагаючись зусиллям волі повернути білий прямокутник, начебто від того залежало його життя. Знову звідкілясь із