Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

казали також, що при прориві загинули Орест – він гарно пам’ятав цього красивого, років сорока п’яти, бійця з очима мрійника – і ще кілька людей.

Грім здався в полон в останній групі, біля сьомої години вечора. Разом із пораненими українцями в одному з «камазів», в який їх запхали, їхав важкопоранений вісімнадцятирічний російський солдат на прізвище Десятников, механік-водій однієї з емелтебе, яку підбили 25 серпня при намаганні прорватися до Многопілля артилеристи комбата Коваля. Десятников почувався дуже погано, у нього обгоріло все обличчя і половина тіла – за ним доглядав один із бійців 39-го тербату, якому допомагав Дімон Коршунов: робили перев’язки, протирали вологою ганчіркою губи. На фоні того, що самі росіяни не проявили ніякої зацікавленості до долі свого солдата, це виглядало зворушливо і парадоксально.

Їхали стоячи, міцно тримаючись один за одного – години дві, якщо не більше. Напевно, їх хотіли заплутати, але, як з’ясувалося, марно – в підсумку висадили неподалік від Кутейникового, Грім розгледів навіть той елеватор, де вони ночували перед заходом до Іловайська. Він чекав, що поруч із росіянами побачить тут сепаратистів, але росіяни проводили, як з’ясувалося, цю операцію по оточенню і нищенню українців в «Іловайському котлі» власними силами.

– Та ми два дні вас на позиціях чекали! – зізнавалися вони, мимоволі додаючи підозр, що українському командуванню про «котел» було відомо заздалегідь. – У нас наказ був такий – працювати на ураження, полонених не брати.

– Чому так жорстоко?

– Тому що ви – фашисти і бандерівці.

– Та які ж ми фашисти? – дивувалися українці. – А от ви навіщо на нашу землю прийшли?

– Тому що ви російськомовних утискаєте!

Та цей аргумент також не працював – серед полонених «донбасівців» переважна більшість бійців говорили російською мовою.

Російські солдати, наразі ті, що охороняли полонених, виявилися звичайними хлопцями з Омська та Ульяновська, інших міст, які майже нічого не знають про сучасну Україну та українців, окрім того, що їм розказали по телевізору. Їм зовсім не хотілося воювати, а тим більше помирати. Грім спіймав себе на дивному відчутті – перед тобою начебто вороги, але з іншого боку – прості хлопці, які говорять з тобою однією мовою, але ці хлопці прийшли на твою землю вбивати тебе і твоїх товаришів. Зовсім інше враження справляли ті, що були старші за віком і пройшли обидві чеченські – тверді, що та броня, з відбитим сумлінням і пропитими обличчями, заточені під закони війни, де насилля та смерть – норма.

Над полем швидко стемніло, і полонені збилися докупи, намагаючись якомога щільніше притиснутися один до одного, щоб зігрітися. Дуже дивне відчуття – смертельно хочеться спати, але ти не можеш заснути через дикий холод. Для багатьох важкопоранених ця серпнева ніч стала останньою.

Зранку, щоб полонені хоча б якось могли перебити голод і спрагу, росіяни дозволили ходити на поле за кавунами, а потім навіть поділилися своїми сухпайками – на сімох припав один, але й то було добре. На цей час конвоїри і полонені вже вільно спілкувалися на всі теми, обговорюючи, в тому числі, і вчорашній бій:

– Та ми не знали, що від вас і очікувати! Ви на своїх «жигулях» на наші танки перли! – говорив Сармату, розкурюючи сигарету, дивуючись зі сміливості українців, російський солдат.

Нічний холод змінила спека, така ж смертельна для важкопоранених. Ближче до полудня приїхали «денеерівці» і почалося сортування. Тим пораненим, хто міг пересуватися самостійно, і всім армійцям наказали вишикуватися в колони і слідувати за бетеером, а бійцям «Донбасу» скомандували залишатися на місці. Коли колона пішла, «денеерівці» встали півколом, наставили автомати і сказали:

– Ну, що, нацики, хто не скаче, той – москаль? Стрибайте!

Російські десантники відійшли за лінію вогню.

– Стрибайте! Бо зараз розстріляємо!

– Стрибайте!

– Стрибайте!

– Стрибайте!

Через п’ятнадцять хвилин «стрибалок» жоден боєць «Донбасу» навіть не підстрибнув.

– Гей, є хто з Запоріжжя? – запитав із повагою в голосі сивий «денееровець» похилого віку, коли полонених вже почали вантажити в машини для відправки.

– Я, – відізвався Жора.

– З якого району?

– Кічкас.

– Ха, і я звідти! З квітня тут уже з автоматом бігаю!

З’ясувалося, колишній афганець вирішив згадати молодість і повоювати за СРСР «Новоросію». Хто б міг подумати тоді, в Афганістані, у вісімдесятих роках минулого століття, коли разом валили душманів, що мине тридцять років – і люди, що воювали в одних підрозділах, будуть стріляти один в одного.

– Куди нас тепер? – запитав Жора. Він був снайпером і мав, про що турбуватися – в полоні йому світили жорстокі катування і вірна смерть.

– У Донецьке СБУ, швидше за все, в підвали. А там уже розберуться, кого куди.

Колону поранених зі всіх підрозділів і полонених 39-го і 40-го тербатів, 17-ї танкової, 51-ї і 93-ї бригад, кілька бійців із полку спецназу привели на берег ставка біля села Осикового. Приблизно за годину приїхав транспорт Червоного Хреста – «газелі», «таблетки», два «камази».

– Чотири добровольця сюди! – почувся крик, і четверо бійців піднялися і підійшли до однієї з вантажівок. Одного з них Грім упізнав – це був гранатометник Руся з «Кривбасу», який стояв на блокпосту на Грабському і прославився тим, що якось уночі не пропустив близько сорока бійців одного з батальйонів, що хотіли дезертирувати з Іловайська, просто сказав: «Я не знаю, хто ви такі – свої чи чужі, але у мене наказ нікого не пропускати. Тому повертайтесь з Богом, інакше я вас із агеесу всіх тут завалю!»

– Давайте, – сказав російський офіцер, – беріть отих «двохсотих» і перевантажуйте в цей «камаз».

Як зрозумів Грім, то були тіла поранених, що померли цієї ночі. У ковдрах та плащ-наметах четверо бійців почали їх зносити до вантажівки. Руся заскочив на борт, і його одразу вивернуло – кузов був завалений трупами. Тіла накидали купою, з якої стирчали руки, ноги, голови, на дні були калюжі трупної отрути. Запах від того, що залишилося від людей, стояв жахливий і огидний.

Поранених і полонених розподілили по машинах, але місця не вистачало, їхали в тісняві. На пораненій нозі Грому лежало кілька людей, та він терпів, розуміючи, що інших варіантів немає. Колона кілька разів зупинялася – росіяни передавали ще полонених та поранених, яких трамбували у вантажівки. Під час однієї з таких зупинок жорстко контужений Шаман раптом побачив виконувача обов’язки комбату «Донбасу» Філіна, який зник зі зв’язку біля Многопілля, на самому початку «зеленого коридора». Філін, особливо в порівнянні з іншими бійцями – брудними та скривавленими – видався Шаману свіжим та чистеньким, але стояв чомусь босий.

– Так ось ти, сука, де! –