Кетрін Стокетт - Прислуга

Мені не вдасться сьогодні залишитися. Просто зараз я їду до Далласа на засідання з видобутку нафти, і мене не буде три дні, — говорить він. — Просто заскочив, щоби повідомити тобі.

— Добре, — знизую я плечима, наче мені це байдуже.

— То добре, — погоджується він і повертається у свій пікап.

Коли він зникає, мама прочищає горло. Я не обертаюся, щоб глянути на неї в кріслі-гойдалці. Не хочу, щоби вона бачила на моєму обличчі розчарування через його від’їзд.

— Ну ж бо, мамо, — нарешті бурмочу я. — Скажи, що хочеш.

— Не дозволяй йому здешевити себе.

Я озираюсь, підозріливо дивлюся на неї, хоча під вовняною ковдрою вона видається такою кволою. І мені жаль тих дурнів, які недооцінюють мою маму.

— Якщо Стюарт не знає, якою розумною та доброю я тебе виховала, то хай котиться просто на Стейт-стрит. — Вона примружує очі й дивиться на замерзлу землю. — Якщо відверто, я не особливо переймаюся через Стюарта. Він не знає, як йому пощастило з тобою.

Мамині слова тануть на моєму язикові, ніби маленька солодка цукерка. Я змушую себе встати зі сходів і піти до дверей. Мені так багато треба зробити, і в мене так мало часу.

— Дякую, мамо. — Я ніжно цілую її в щоку та заходжу до­середини.

Я втомлена й роздратована. Останні сорок вісім годин я тільки друкувала. У моїй голові повно фактів із життя інших людей. Мої очі щипає від запаху чорнила. Мої пальці порізані папером. Хто ж знав, що папір і чорнило можуть бути такими підступними.

Залишилося всього шість днів, і я вирушаю до Ейбілін. Попри невдоволення Елізабет, вона посеред тижня взяла вихідний. Я впевнена: ще до того, як зроню хоч слово, їй відомо, про що нам потрібно поговорити. Вона покидає мене на кухні та повертається з листом у руці.

— До того, як віддам його тобі… Гадаю, я повинна тобі дещо розповісти. Щоби ти справді зрозуміла.

Киваю. Напружуюся на стільцеві. Хочу відкрити конверт і покінчити із цим. — Ейбілін розгортає свій блокнот, що лежить на кухонному столі. Я спостерігаю, як вона кладе два жовті олівці. — Пам’ятаєте, я казала: Константін мала дочку. На ім’я Лулабель. Білу як сніг. Із солом’яним волоссям. Не кучерявим, як у вас. А прямим.

— Вона була такою білою? — перепитую я.

Це питання цікавило мене ще з того часу, відколи Ейбілін на кухні Елізабет розповіла мені про дитинство Константін. Я думаю, як це дивно було для Константін — тримати білу дитину й знати, що вона твоя.

Вона киває.

— Коли Лулабель було чотири роки, Константін… — Ейбілін засовалась на стільці. — Вона віддала її… до дитячого будинку. У Чикаго.

— До дитячого будинку? Ви маєте на увазі… вона віддала свою дитину? — Константін так любила мене, що я можу тільки уявити, як вона, мабуть, любила власну дитину.

Ейбілін дивиться мені просто в очі. І я бачу в них те, що там уловлюю рідко — розчарування, антипатію.

— Міс Скітер, багато чорношкірих жінок мусять віддавати своїх дітей. Мусять відсилати своїх дітей, тому що вони зазвичай працюють у білих сім’ях.

Я опускаю очі. Цікаво, Константін не могла піклуватися про дитину тому, що мала опікуватися нами?

— Але більшість віддає їх у свої сім’ї. Дитячий будинок… це щось зовсім інше.

— Чому вона не відправила дитину до сестри? Або інших родичів?

— Її сестра… вона просто не могла впоратись із цим. Негритянка з білою шкірою… у Міссісіпі, ви невідомо хто. Але не тільки дівчинці було важко. Дуже важко було й Константін. Вона… люди дивилися на неї. Білі люди зупиняли її, з підозрою запитували, чому з нею біла дитина. Поліцейські перепиняли її на Стейт-стрит і вимагали, щоб вона одягнула уніформу. Навіть чорношкірі… вони ставилися до неї інакше, недовірливо, наче вона вчинила щось неправильне. Їй було важко знайти когось, щоби наглядав за Лулабель, доки вона перебувала на роботі. Константін не хотіла виводити Лулабель у люди.

— Вона вже працювала в моєї мами?

— Вона кілька років працювала у вашої мами. Там вона здибала батька дитини, Коннора. Він працював на вашій фермі, жив у Готстеку. — Ейбілін хитає головою. — Ми всі здивувалися, що Константін хоче сім’ю… Окремі люди в церкві не були такими люб’язними, особливо з появою на світ білої дитини. Хоча батько був чорний, як я.

— Я впевнена, мама теж була не дуже задоволена. — Упевнена, мамі про це було відомо. Вона завжди стежила за всіма темношкірими покоївками та їхніми життєвими ситуаціями — де вони живуть, чи одружені, скільки в них дітей. Це швидше контроль, аніж щире зацікавлення. Вона прагнула знати, хто ходить по її власності.

— Це був дитячий будинок для темношкірих чи для білих? — Я гадала, сподівалася, що, можливо, Константін просто хотіла кращого життя для своєї дитини. Може, вона думала, що дитину усиновить біла сім’я, тож вона не почуватиметься іншою.

— Для темношкірих. Я чула, у дитбудинок для білих її не взяли. Можливо, вони знали… а може, вони вже таке бачили.

— Коли Константін подалася з Лулабель на залізничну станцію, щоби відвезти її туди, я чула, білі люди дивилися на платформу й цікавилися, чому маленька біла дівчинка їде у вагоні для чорних. І коли Константін залишила її в Чикаго… чотири роки… досить велика дитина. Лулабель кричала. Ось що розповіла в церкві Константін. Говорила, що Лулабель кричала й пручалася, просила, щоб її мама повернулась. Але Константін, навіть і з цим криком у вухах… вона покинула її там.

Я слухаю, та починаю розуміти, що мені розповідає Ейбілін. Якби я мала іншу маму, то ніколи б не зрозуміла.

— Вона віддала її, тому що їй було… соромно? Що в неї біла дочка?

Ейбілін розтуляє рота, щоб заперечити, але потім стискає його, опускає очі.

— Кілька років потому Константін писала в той дитячий ­будинок, пояснювала, що припустилася помилки; вона хотіла забрати свою дівчинку. Але Лулу вже всиновили. Вона зникла. Константін завжди повторювала, що її найбільшою в житті ­помилкою було те, що вона віддала дівчинку. — Ейбілін відкидається на стільці. — І вона говорила, що якщо колись поверне Лулу, то ніколи більше її не відпустить.

Я сиджу спокійно, та моє серце болить за Константін. Починаю боятися, що це пов’язано з моєю матір’ю.

— Десь два роки тому Константін отримала листа від Лули. Гадаю, їй було двадцять п’ять. Вона сказала, що її прийомні батьки дали їй адресу. Вони почали листуватись, і Лулабель сказала, що хоче приїхати й певний час пожити з нею. Константін, о Господи, вона так нервувала, що навіть ходити рівно не могла. Надто нервувала, щоб їсти, навіть нічого не пила. Її нудило. Я додала її у свій список для молитов.

Два роки тому. Я була в університеті. Чому Константін не написала мені, що відбувається?

— Вона взяла всі свої заощадження й накупила для Лули нового одягу, шпильок для волосся, замовила нову ковдру на ліжко, на якому спатиме Лулабель. На молитовному зібранні вона сказала нам: «А що, як вона мене ненавидить?