Дафна дю Мор'є - Ребекка

— То все корабель, — відказала я. — Якби не він, нічого б не трапилося. Ніхто б не дізнався.

— Він затонув надто близько, — повторив Максим.

Ми знову замовкли. Мене починала охоплювати втома.

— Я знав, що колись це трапиться, — промовив він. — Ще тоді, коли їздив до Еджкума й розпізнав те тіло. Я знав, що це нічого не дасть, геть нічого. Це було лише справою часу. Урешті-решт Ребекка взяла б гору. І те, що я зустрів тебе, анічогісінько не змінило, чи не так? Те, що я тебе кохаю, геть нічого не змінює. Ребекка знала, що кінець кінцем вона переможе. Я бачив її посмішку, коли вона помирала.

— Ребекка померла, — сказала я. — Це все, що нам треба пам’ятати. Ребекка померла. Вона не може говорити, вона не здатна свідчити. Вона більше не може тобі зашкодити.

— Там її тіло, — заперечив Максим. — Його бачив водолаз. Воно — там, на підлозі каюти.

— Нам потрібно це пояснити, — відказала я. — Нам треба придумати, як це пояснити. Це мусить бути тіло когось невідомого. Когось, кого ти ніколи не бачив.

— Її речі досі там, — зауважив він. — Каблучки на пальцях. Навіть якщо її одяг зогнив у воді, там будуть інші докази. Це тобі не просто тіло, яке прибило морем до скель. Каюта лишилась цілісінькою. Вона, певно, лежить там так само, як я її й полишив. Човен пробув там усі ці місяці. Ніхто нічого не чіпав. Він лежить на дні на тому ж місці, де й потонув.

— Але ж тіло у воді гниє, правда ж? — прошепотіла я. — Навіть якщо воно лежить там неторкане, вода ж його псує, адже так?

— Не знаю, — проказав він. — Не знаю.

— А як вони про це дізнаються? Як це виявити? — запитала я.

— Завтра о п’ятій тридцять ранку туди знову спуститься водолаз, — відказав Максим. — Сьорл уже все підготував. Вони збираються підняти човен на поверхню. Сторонніх не буде. Я поїду з ними. Його човен забере мене в бухті. Завтра вранці, о п’ятій тридцять.

— І що потім? — поцікавилась я. — Коли вони його піднімуть, що тоді?

— На глибшому місці Сьорл поставить на якір свій великий ліхтер. Якщо деревина човна не зогнила й вітрильник досі тримається купи, кран підніме його на ліхтер. А затим вони відбуксують його до Керріта. Сьорл сказав, що пришвартує ліхтер у глибині занедбаного лиману, на півдорозі до Керрітської гавані. Йому нескладно буде туди зайти. Під час відпливу там усюди спливає бруд, тож відпочивальникам не вдасться потрапити туди на човнах. Там будемо лише ми. Сьорл каже, що доведеться зачекати, доки з човна стече вода, щоб у каюті нічого не лишилося. Він збирається прихопити із собою лікаря.

— А що той робитиме? — запитала я. — Що робитиме лікар?

— Не знаю, — відповів Максим.

— Якщо вони виявлять, що то Ребекка, ти маєш сказати, що помилився з іншим тілом, — говорила я. — Ти маєш сказати, що тіло у склепі — це помилка, жахлива помилка. Ти скажеш їм, що коли їздив до Еджкума, тобі було зле, ти сам не розумів, що робив. Ти не був упевнений навіть тоді. Ти не міг сказати точно. То була помилка, просто помилка. Ти ж скажеш так, правда?

— Так, — погодився він. — Так.

— У них нічого на тебе немає, — додала я. — Тієї ночі ніхто тебе не бачив. Ти вклався спати. Вони нічого не зможуть довести. Ніхто, крім тебе й мене, про це не знає. Геть ніхто. Навіть Френк. Ми з тобою єдині люди на світі, яким про це відомо, Максиме. Ти і я.

— Так, — повторив він. — Так.

— Вони вирішать, що човен перевернувся й потонув у той час, як вона була в каюті, — сказала я. — Вони подумають, що вона спустилась туди по мотузку або ще щось і, доки вона була там, з мису налетів вітер, човен перехилився — і Ребекка опинилася в пастці. Вони ж так подумають, правда?

— Не знаю, — відказав Максим. — Не знаю.

Аж раптом у маленькій кімнатці за бібліотекою задзвонив телефон.

21

Максим вийшов до маленької кімнати й зачинив за собою двері. За кілька хвилин по тому до бібліотеки зайшов Роберт, щоб прибрати зі столу. Я підвелася й розвернулася до нього спиною, аби він не бачив мого обличчя. Цікаво, коли про це стане відомо тут, у маєтку, серед слуг і власне в Керріті? Я задумалась над тим, скільки знадобиться часу, щоб новини просочилися скрізь.

Із сусідньої кімнати до мене долинав Максимів голос. У мене засмоктало під ложечкою. Від телефонного дзвінка я вся рознервувалась. Я сиділа на підлозі поруч із Максимом, немов у якомусь сні, тримала його за руку, притискалась обличчям до його плеча. Я слухала його розповідь, і якась частина мене, наче тінь, ходила його слідами. Я теж убила Ребекку, я так само потопила човен у затоці. Я разом із ним чула шум вітру й рокотання хвиль. Я чекала, доки місіс Денверз постукає у двері. Усе це я пережила разом із ним, усе це й навіть більше. Однак інша частина мене сиділа на килимі, нерухома й відсторонена, вона думала й переймалася лиш одним, знову й знову повторюючи одну й ту саму фразу: «Він не кохав Ребекку, він не кохав Ребекку». Але тепер, коли задзвонив телефон, ці дві сутності знову злилися в одне ціле. Я стала тією, ким була завжди, я не змінилась. Однак у мені з’явилося щось нове, те, чого раніше не було. Незважаючи на всю тривогу й сумніви, мені відлягло від серця. Тепер я знала, що вже не боюся Ребекки. Я більше її не ненавиділа. Тепер, коли я дізналася, що вона була злою, порочною й зіпсутою, то більше не відчувала до неї ненависті. Вона вже не могла мені зашкодити. Я могла зайти до ранкової вітальні, сісти за її письмовий стіл, дивитися на її написи на поличках для паперів і нічогісінько не відчувати. Я могла зайти до її кімнати в західному крилі, стати біля вікна, так само як