Дафна дю Мор'є - Ребекка

би йому в спадок. Ти не зміг би цьому завадити. Це родове майно. Тобі б хотілося мати спадкоємця, чи не так? Якому ти передав би свій улюблений Мендерлей? Тобі б сподобалося бачити, як мій син лежить у колясці під каштаном, грається на галявині в чехарду, ловить у Щасливій долині метеликів, правда ж? Ти був би у справжньому захваті, Максе, еге ж? Бачити, як мій син росте день за днем, і знати, що коли ти помреш, усе це належатиме йому?» Вона вичекала хвилину, похитуючись на підборах, а тоді запалила цигарку й стала коло вікна. Ребекка зайшлася сміхом. Сміялась і сміялась. Я думав, вона ніколи не припинить. «Господи, як же це смішно! — сказала вона. — Неймовірно! Смішніше нікуди! Я ж уже повідомила тобі, що збираюся перегорнути сторінку, чи не так? Тепер тобі відома причина. Вони зрадіють, хіба ні? Усі ці самовдоволені місцеві, усі твої трикляті орендарі? “Це ж те, на що ми весь час сподівались, місіс де Вінтер”, — скажуть вони. Я буду ідеальною матір’ю, Максе, так само, як була ідеальною дружиною. І ніхто з них ніколи не здогадається, ніхто з них нічого не знатиме». Ребекка розвернулася й поглянула на мене, усміхаючись, одну руку запхавши до кишені, а в іншій тримаючи цигарку. Коли я її вбив, вона все ще усміхалася. Я вистрелив їй у серце. Куля пройшла наскрізь. Вона впала не одразу. Стояла, дивлячись на мене, із неквапною усмішкою й широко розплющеними очима…

Голос Максима стих, зробився настільки тихим, що майже перетворився на шепіт. Його долоня, яку я тримала у своїх, стала холодною. Я не дивилась на нього. Я спостерігала за Джеспером, що спав на килимі поряд, за тим, як його хвіст час від часу стукав по підлозі.

— Я забув, — проказав Максим, і його голос зазвучав повільно, втомлено, невиразно, — що коли вбиваєш когось, з’являється так багато крові.

У килимі під Джесперовим хвостом була дірка. Пропалена цигаркою. Цікаво, як давно вона там? Я чула, що попелом добре чистити килими.

— Мені довелося носити воду з бухти, — вів далі Максим. — Я мусив знову й знову ходити туди по воду. Навіть біля каміна, куди вона не підходила, була пляма. Від того місця, де вона лежала, кров розтеклася довкола. Здійнявся вітер. На вікні не було засувки. Воно весь час із грюкотом відчинялось і зачинялось, доки я колінкував підлогою з кухонним рушником та відром.

А по даху дріботів дощ, подумала я, він не пам’ятає дощу на даху. Дрібний, легкий і на диво рясний.

— Я переніс її на човен, — сказав Максим. — Певно, тоді вже було близько півночі. Доволі темно. Місяця не видно. Із заходу дув шквальний вітер. Я відніс її до каюти й залишив там. Згодом знявся з якоря зі шлюпкою за кормою і вийшов з маленької гавані назустріч припливу. Вітер був попутний, однак з поривами, а я перебував на підвітряному боці, під прикриттям мису. Пригадую, що грот застряг у мене посередині щогли. Розумієш, я давно такого не робив. Я ніколи не ходив у море з Ребеккою. І я подумав про приплив, про те, з якою швидкістю й силою він вривався в маленьку бухту. Вітер дув від мису, як у трубу. Я вивів човен у затоку. Туди, за буй, і спробував розвернутися, щоб обійти пасмо скель. Затріпотів малий клівер. Мені не вдавалося його згорнути. Налетів порив вітру, вирвав мені з рук шкот, і той обкрутився довкола щогли. Вітрило хльоскало й тріпотіло. Воно ляскало в мене над головою, мов батіг. Я не міг згадати, що в таких випадках треба робити. Ніяк не міг згадати. Спробував дотягнутися до вітрила, але воно розвівалося наді мною. Наступний порив вітру вдарив човен прямо в ніс. Нас почало відносити вбік, ближче до пасма. Було темно, так збіса темно, що я нічогісінько не бачив на чорній слизькій палубі. Якимось чином мені таки вдалося навпомацки спустися до каюти. Я мав із собою багнет. Якщо не зроблю цього зараз, то вже буде запізно, подумав я. Човен так близько підійшов до скель, що, дрейфуючи так іще шість-сім хвилин, сів би на мілину. Я відкрив кінгстони. Судно почало набирати воду. Я встромив багнет у днище. Одна з дощок розкололась навпіл. Я вийняв багнет і загнав його в іншу. Вода піднялася мені до кісточок. Ребекку я лишив на підлозі. Закрив обидва ілюмінатори. Замкнув двері. Піднявшись на палубу, я побачив, що до скель лишилось якихось двадцять ярдів. Я скинув дещо з того, що лежало на палубі, у воду. Там були рятувальний круг, пара весел, моток мотузки. Тоді зліз у шлюпку. Відштовхнувся, взявся за весла й почав спостерігати. Човен усе ще дрейфував. Але вже потроху тонув. Ніс занурювався під воду. Грот досі тріпотів і ляскав, мов батіг. Мені спало на думку, що хтось міг би це почути, хтось, хто пізно вночі блукав кручами, який-небудь рибалка з Керріта, чийого човна я не помітив у затоці, позаду себе. Судно зробилося меншим, воно нагадувало чорну тінь на воді. Щогла захиталась, почала тріщати. Раптом вітрильник перехилився, і в цю мить щогла розламалася навпіл, рівно посередині. Рятувальний круг і весла пропливли повз мене. Човен зник. Пам’ятаю, як я подивився на те місце, де він щойно був. А тоді погріб до бухти. Почало дощити.

Максим помовчав. Він досі дивився прямо перед собою. Зрештою поглянув на мене; я сиділа біля нього на підлозі.

— Ось і все, — сказав він. — Більше мені нічого тобі розповісти. Я лишив шлюпку біля буя, як зробила б вона. Повернувся на берег і оглянув хатину. Підлога була мокра від морської води. Вона й сама могла її вимити. Я рушив стежкою через гай. Зайшов до будинку. Піднявся сходами до гардеробної. Пам’ятаю, що роздягнувся. Здійнявся сильний вітер, і почалася злива. Я саме сидів на ліжку, коли у двері постукала місіс Денверз. Я відчинив їй уже в халаті та перекинувся з нею кількома словами. Вона хвилювалася за Ребекку. Я сказав їй повертатися до ліжка. Знову зачинив двері. Всівся, так само в халаті, біля вікна, дивився на дощ і слухав, як там, у бухті, розбивалися об берег хвилі.

Ми сиділи вдвох, нічого не кажучи. Я не відпускала його холодних рук. Мене непокоїло, чому Роберт не приходив прибрати посуд.

— Човен затонув надто близько, — сказав Максим. — Я