Донна Тартт - Таємна історія

й пішов з ним. А о восьмій подзвонив Генрі. Запитав, чи я не заперечуватиму, якщо він трошки затримається вранці. Коли я поцікавилася, що він таке взагалі верзе (бо ми ж ніякої зустрічі не планували), то відповів: «О, дякую за розуміння, бо до мене, бач, прийшла поліція в справі Банні, то їм потрібно, щоб я відповів на деякі запитання».

— Я впевнений, усе буде гаразд.

У розгніваному жесті, що так сильно скидався на манери її брата, вона провела рукою по волоссю.

— Але це ще не все. Тут усюди різні люди. Репортери, поліція. Чесно, ніби в дурдомі.

— Це вони його так шукають?

— Гадки не маю, чим вони всі займаються. Здається, йдуть на гору Катаракт.

— Може б, нам не крутитися по студмістечку якийсь час?

Погляд її світлих сріблястих очей неспокійно блукав у мене по кімнаті.

— Хтозна. Вдягайся, а там подивимося.

Я саме намагався нашвидкуруч поголитися, коли до мене так швидко підскочила і схопила за руку Джуді Пуві, що я аж порізав щоку.

— Річарде, — спитала вона, — ти вже чув?

Я торкнувся обличчя, подивився на кров, що лишилася на пальцях, і роздратовано зиркнув на неї:

— Про що чув?

— Про Банні, — стишивши голос та вирячивши очі, проказала вона.

Я пильно подивився на неї, не знаючи, що далі вона говоритиме.

— Мені Джек Тайтельбаум розповів, а йому — Клоук учора ввечері. Я ще ніколи не чула, щоби хтось просто взяв і зник. Це так дивно. Ну й Джек каже, що коли вже його досі не знайшли, то… ну, знаєш, я впевнена, з ним усе гаразд, — проторохтіла вона, коли помітила мій погляд.

Я ніяк не міг придумати, що їй відповісти.

— Якщо схочеш заскочити, то давай. Я буду в себе.

— Звісно.

— Ну, тобто якщо схочеш поговорити, типу того. Я завжди готова. Просто заскакуй.

— Дякую, — помітно поспіхом сказав я.

Вона ще раз подивилася на мене круглими очима — в них було співчуття, усвідомлення моєї потреби в самотності та розуміння моєї неввічливості в стані горя.

— Усе буде гаразд. — Вона потисла мою руку й вийшла, затримавшись якусь мить на порозі та подарувавши мені тужливий погляд на прощання.

Попри застереження Камілли, я виявився неготовим до бурхливої картини надворі. Автостоянку вщерть заповнили гемпденці — судячи з їхнього вигляду, переважно робітники заводів, — котрі, озброївшись подекуди «тормозками», а інколи дітьми та ціпками, розгорнулися широким фронтом і, минаючи гурти зацікавленого студентства, просувалися в напрямку гори Катаракт. На очі траплялися поліцейські, помічники шерифа, парочка представників правоохоронної системи штату. На газоні поруч із кількома офіційними на вигляд автомобілями припаркувалися пересувна радіостанція, автокухня й фургон «Гарячих новин о дванадцятій».

— Що вони всі тут роблять? — спитав я.

— Поглянь, — сказала Камілла, — а то часом не Френсіс?

Далеко серед заклопотаного натовпу я помітив проблиск рудої чуприни й характерно намотаний шарф та лінію чорного зимового пальта. Камілла помахала рукою та гукнула його.

Він протиснувся до нас крізь юрбу співробітників буфету, що вийшли подивитися на події навколо. Френсіс курив сигарету і тримав газету під пахвою.

— Привіт. Я не вірю своїм очам.

— Що відбувається?

— Скарби шукають.

— Поясни.

— Коркорани вночі призначили велику винагороду. Позачинялися всі заводи в Гемпдені. Може, комусь кави? В мене є долар.

Ми пробралися до автокухні, обминаючи похмурих прибиральників і технічний персонал.

— Три кави, будь ласка, дві з молоком, — Френсіс замовив в огрядної жінки за прилавком.

— Молока немає. Тільки замінники.

— Ну, тоді, мабуть, просто чорну каву. — Він розвернувся до нас. — Ви читали сьогоднішню газету?

У руках Френсіса виявилося свіже число Hampden Examiner. На першій шпальті була надрукована розмита недавня фотографія Банні, підписана «ПОЛІЦІЯ ТА РОДИЧІ ШУКАЮТЬ 24-РІЧНОГО МОЛОДОГО ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ЗНИК У ГЕМПДЕНІ».

— Двадцятичотирирічного? — подивувався я. Нам із двійнятами виповнилося по двадцять. Генрі та Френсісу — по двадцять одному.

— Його раз чи два залишали на другий рік у початковій школі, — пояснила Камілла.

— Ага-а…

У неділю по обіді студент Гемпден-коледжу Едмунд Коркоран, котрого сім'я та друзі частіше називали Банні, відвідав вечірку в студентському містечку, із якої пішов зустрічати свою дівчину Меріон Барнбрідж, родом із міста Рай, штат Нью-Йорк, — також студентку Гемпдену. Більше Банні Коркорана ніхто не бачив.

Занепокоєна Барнбрідж та друзі Коркорана вчора повідомили про пригоду поліцію штату та міста, які й оголосили хлопця в офіційний розшук. Сьогодні розпочинаються масштабні заходи в околицях Гемпдена. Зниклий юнак має (див. продовження на с. 5).

— Дочитала? — спитав я в Камілли.

— Так. Перегортай.

зріст 1 м 90 см, вагу 86 кг, рудувате волосся і блакитні очі. Носить окуляри, востаннє був одягнений у сірий твідовий піджак, штани кольору хакі й жовтий дощовик.

— Ось твоя кава, Річарде, — оперативно повернувся назад жвавий Френсіс з одноразовим стаканчиком у кожній руці.

У підготовчій школі святого Єремії в місті Колледж-Фоллс, штат Массачусетс, Банні зарекомендував себе активним спортсменом, що відзначився в різних видах спорту й представляв свій навчальний заклад у хокеї,, лакросі та веслуванні. У старшому класі він став капітаном шкільної футбольної команди «Росомахи» та здобув із ними титул чемпіона штату. У Гемпдені добровільно виконував обов’язки начальника вогнеборців. Банні спеціалізувався на вивченні класичної філології й серед однокурсників мав репутацію науковця.

— Ха! — проказала Камілла.

Клоук Рейберн, шкільний друг Коркорана та один із тих, хто першим звернувся в поліцію, розповів, що Банні — «правильний пацан, який нізащо не став би приймати наркотики й усяке таке».