Донна Тартт - Таємна історія

До речі, — Чарльз підвів неуважний, порожній погляд, — забув сказати раніше. Меріон назвала поліції тебе. І тебе також, — додав він, повернувшись до Френсіса.

— Чому? — переполошився Френсіс. — Навіщо вона це зробила?

— А з ким він дружив? Поліції було потрібно це знати.

— Так, але чому мене?

— Френсісе, заспокойся.

У кімнаті було вже геть темно. Небо набуло бузкових відтінків, і засніжені вулиці відливали сюрреалістичним місячним сяйвом. Генрі увімкнув світло.

— Гадаєш, почнуть шукати вже сьогодні ввечері?

— Те, що шукатимуть, то це вже не обговорюється. Та чи там, де треба…

Якийсь час ніхто нічого не казав. Чарльз замислено торохтів кубиками льоду в чарці.

— Знаєте, — промовив він, — ми скоїли страхітливу річ.

— Бо мусили, Чарльзе. Ми вже про все це говорили.

— Знаю, але не можу не думати про пана Коркорана. Вихідні, які ми провели в них удома. І по телефону він — сама люб’язність.

— Так набагато краще для всіх нас.

— Декого з нас, ти це хотів сказати?

Генрі в’їдливо посміхнувся:

— Навіть не знаю. Πελλαἱου βοῦς μέγας εἰν Ἀΐδη[167].

Я зрозумів, на що натякає Генрі, і мимохіть розсміявся. У древніх панувала думка, що на тому світі все знецінюється.

Генрі зібрався додому й запропонував підкинути мене до університету. Була пізня година, тож коли він пригальмував за гуртожитком, я спитав, чи не хоче він повечеряти в Трапезній.

По дорозі туди ми зайшли на пошту — Генрі хотів перевірити свою скриньку. Він це робив приблизно кожні три тижні, тому на нього чекав неабиякий стос листів. Байдуже перебираючи його над сміттєвим відром, Вінтер викинув половину конвертів, навіть не розпечатавши. Аж раптом зупинився.

— Що там?

Він розсміявся.

— Перевір свою скриньку. Це анкета щодо викладачів. Джуліана перевіряють.

Поки ми дісталися їдальні, її вже зачиняли й прибиральники мили підлогу. Оскільки кухня також спорожніла на той момент, довелося йти просити якого-небудь арахісового масла, поки Генрі робив собі чашку чаю. У головній залі було безлюдно. Ми сіли за столик у куточку, і наші образи віддзеркалились у чорних шибках. Генрі дістав перо й узявся заповнювати опитувальник щодо Джуліана.

Жуючи бутерброд, я й собі зазирнув в анкету. На питання я мав відповідати в балах, від одного (незадовільно) до п’яти (відмінно): «Чи ваш викладач надає допомогу під час навчання? Готується до занять? Сприяє підготовці в позааудиторний час?» Генрі, не вагаючись ні миті, пройшовся цілим списком і обвів усі п’ятірки. А потім у порожній графі написав число дев’ятнадцять.

— А це що? — поцікавився я.

— Кількість курсів, які я вивчав у Джуліана, — відповів він, не підводячи голови.

— Джуліан читав у тебе дев'ятнадцять курсів?

— Ну, це з урахуванням консультацій і такого різного, — роздратовано відповів він.

Якусь мить я тільки й чув, що дряпання пера Генрі по паперу й віддалене торохтіння тарілок на кухні.

— А це всім розсилають чи тільки нам? — спитав я.

— Тільки нам.

— І не лінь їм витрачати час?

— Мабуть, задля потреб архіву. — Він перегорнув останню сторінку, яка виявилася практично чистою. «Будь ласка, наведіть тут додаткові критичні зауваження чи відзнаки, яких вартий цей викладач. У разі необхідності можна використовувати додаткові аркуші».

Рука Генрі зависла над папером. Потім він склав анкету вдвоє і відклав її вбік.

— Що? — поцікавився я. — Хіба ти нічого не писатимеш?

Генрі відсьорбнув зі своєї чашки чаю:

— Яким чином, — відповів він, — узагалі можна переконати декана в тому, що поміж нас ходить божество?

Після вечері я повернувся до себе в кімнату. Мене страхала вже сама думка про ніч, але не з тих причин. Бентежила не поліція, не докори сумління, нічого подібного. Навіть навпаки. На той момент у мене на підсвідомому рівні вже з’явився надійний ментальний блок щодо всього, пов’язаного з убивством та його обставинами. Я міг про нього говорити в закритій компанії обраних осіб, але рідко замислювався на самоті.

Насправді ж, коли я лишався сам, то впадав у якийсь такий загальний невротичний жах, зазнавав психічного нападу і вдавався до акту самобичування в десятому степені. Кожен жорстокий і дурний учинок у моєму житті повертався до мене в загостреній ясності, хай як я вмовляв себе чи трусив головою, намагаючись позбутися думок: старі обрáзи, кривди, незручні ситуації тяглись аж ген у моє дитинство. Хлопчик-каліка, з якого я глузував, або великоднє курчатко, яке на смерть задушив. Стрункими лавами вони всі крокували перед моїми очима у своєму живому й нищівному блиску.

Я спробував зайнятися грекою, але тільки згаяв час. Шукаючи лексему в словнику, я забував її ще до того, як устигав записати переклад; відмінки й дієслівні форми начисто вилітали з голови. Близько півночі я спустився до таксофону й набрав двійнят. Слухавку взяла Камілла. Вона говорила сонним, трошки захмелілим голосом людини, що збиралася спати.

— Розкажи анекдот, — попросив я її.

— Зараз на думку нічого не спадає.

— Ну, тоді просто щось розкажи.

— Що розказати? Казку? Про Попелюшку? Про трьох ведмедів?

— Про яку-небудь пригоду з раннього дитинства.

Камілла розказала про свого батька, яким вона його запам’ятала перед тим, як вони з мамою загинули. Ішов сніг, говорила вона, і Чарльз уже спав, а вона стояла у своєму ліжечку й дивилась у вікно. У дворі батько в сірому светрі кидав сніжками об паркан.

— Це відбувалося надвечір. Не знаю, чим він там займався. Просто бачила його, і мені так сильно кортіло на вулицю до нього, що я аж спробувала вилізти з ліжечка й піти до нього. А потім прийшла бабуся й підняла стінки в ліжечка. Тепер мені вилізти не вдавалось, і я розревілася. З нами тоді жив дядько Гіларі, бабусин брат, він зайшов у кімнату й побачив мене зарюмсану. «Бідне моє серденько», — промовив він, покопався у своїх кишенях, знайшов рулетку й дав мені нею побавитися.

— Кравецьку рулетку?

— Так. Знаєш, оту, що сама змотується, коли натискаєш на кнопку. Ми постійно билися з Чарльзом за неї. Вона й досі вдома десь валяється.

Наступного ранку я заспав і прокинувся від неприємного стуку у двері.

За ними стояла Камілла, яка мала такий вигляд, ніби збиралася похапцем. Дівчина зайшла й замкнула за собою двері, поки я стояв сонний у халаті посеред кімнати й намагався продерти очі.

— Ти вже сьогодні виходив? — спитала вона.

Павучими лапками по карку пробіг тривожний морозець. Я присів на ліжко.

— Ні. А що?

— Я не знаю, що відбувається. Поліція допитує Генрі та Чарльза. І хтозна, куди подівся Френсіс.

— Що?

— Сьогодні близько сьомої ранку по Чарльза прийшов поліцейський. Нічого не пояснив, Чарльз одягнувся