Донна Тартт - Таємна історія

Учора по обіді, запідозривши щось, він проник у кімнату Банні в гуртожитку, а відтак поінформував поліцію.

— Це ж неправда, — обурилася Камілла. — Це не він їм подзвонив.

— Тут ні слова про Чарльза.

— І слава Богу, — відповіла вона грецькою.

Батьки Коркорана, Макдональд і Кетрін Коркорани з Шейді-Брука в Коннектікуті, сьогодні прибувають у Гемпден, аби надати посильну допомогу в пошуках наймолодшого з їхніх п’ятьох дітей (див. «Молитва сім’ї» на с. 10). У телефонній розмові Коркоран-старший, президент банку й трастової компанії Бінгема та член правління Першого національного банку Коннектікуту, заявив: «Ми небагато здатні тут вдіяти. Просто хочемо допомогти, якщо зможемо». Також, за його словами, востаннє вони спілкувалися з сином по телефону за тиждень до його зникнення, і під час тієї бесіди батько нічого дивного не помітив.

Про свого сина говорить Кетрін Коркоран: «Едмунд — дуже сімейна дитина. Якби з ним було щось негаразд, то він би поділився з Маком або зі мною».

За сприяння банку й трастової компанії Бінгема, а також Гайленд-Гайтської ложі «Вірного ордену Лося»[168] сім’я Коркоранів призначила винагороду в розмірі п’ятдесяти тисяч доларів за відомості про місце перебування Едмунда Коркорана.

Дмухав вітер. Камілла допомогла мені згорнути газету, і я віддав її Френсісові.

— П’ятдесят тисяч доларів, — присвиснув я, — це велика сума.

— І ти ще дивуєшся, звідки тут уранці назбиралося стільки народу з Гемпдена? — Френсіс відсьорбнув кави. — Ох, ну й холодно ж тут.

Ми розвернулись і рушили назад до Трапезної.

— Ти ж у курсі про Генрі та Чарльза? — спитала Камілла у Френсіса.

— Ну, Чарльза попереджали про те, що з ним, можливо, схочуть поспілкуватися, правда?

— А Генрі?

— Я б не марнував часу і про Генрі так не переживав.

У Трапезній було спекотно й напрочуд малолюдно. Ми втрьох сіли на липкий чорний диван із вінілового шкірзаму й на ньому допивали свою каву. Заходили й виходили люди, впускаючи в зал потоки холодного повітря. Дехто підходив до нас і розпитував про новини. Як віце-президент Студради, Джад Мак-Кенна, Кабан-Випиван, озброївшись порожньою бляшанкою з-під фарби, спитав, чи не хотіли б ми скинутись у фонд екстрених пошуків. Назбирали йому щось із долар дріб’язком.

Ми поспілкувалась із Жоржем Лафорґом, який завзято й довго переповідав нам історію аналогічного зникнення в массачусетському Університеті Брандайса, аж раптом нізвідки перед ним виріс Генрі.

Лафорґ розвернувся.

— О, — холодно сказав він, коли побачив, хто підійшов.

Генрі злегка кивнув.

— Bonjour, Monsieur Laforgue, — привітався він. — Quel plaisir de vous revoir[169].

Лафорґ заметушився, видобув носовичок із кишені й сякався хвилин, мабуть, п’ять. Потім, неохайно склавши хусточку в кілька разів, повернувся до Генрі спиною і продовжив свою історію, яка закінчувалася тим, що зниклий студент насправді поїхав автобусом до Нью-Йорка й нікого про це не попередив.

— А цей хлопчина, Берді, правильно?..

— Банні.

— Так. Цей хлопчина відсутній не так уже й давно. Він ще об’явиться сам, і потім усі навколо почуватимуться по-ідіотськи. — Лафорґ заговорив тихіше: — По-моєму, в ректораті просто бояться судового позову і, можливо, саме тому втратили будь-яке чуття міри. Вам так не здається? Тільки нехай ці слова лишаться між нами.

— Авжеж.

— Ви ж розумієте всю делікатність мого становища стосовно декана.

— Трохи втомився, — заявив Генрі пізніше в автомобілі, — але хвилюватися немає про що.

— Що вони в тебе розпитували?

— Нічого особливого. Чи давно ми знайомі, чи поводився він дивно останнім часом, чи відомі мені причини, з яких він раптово міг кинути навчання. Звісно ж, він таки поводився дивно останні кілька місяців. Я це підтвердив. Але й уточнив, що ми рідко бачилися протягом минулих тижнів. І це також правда. — Генрі похитав головою. — Чесно. Дві години. Навіть не знаю, чи зміг би змусити себе ще раз пройти через усе це, якби знав, на яке безглуздя ми підписуємося.

Ми зупинилися біля помешкання двійнят. Розпластавшись, Чарльз спав долічерева на канапі, все ще в пальті й черевиках, звісивши одну руку з дивана так, що оголив сім чи десять сантиметрів передпліччя і стільки ж — задраної манжети.

Він кинувся зі сну. Обличчя набрякло, і на його щоках відбився візерунок із рубчиків диванних подушок.

— Як пройшло? — запитав одразу Генрі.

Чарльз сів і протер очі.

— Нормально, мабуть. Довелося підписати вчорашні свідчення.

— До мене також приходили.

— Справді? Що хотіли?

— Ставили ті самі запитання.

— Поводилися добре?

— Не особливо.

— Боже, а зі мною в управлінні були такими милими. Навіть нагодували сніданком. Почастували кавою та пончиками з повидлом.

Того дня була п'ятниця, а отже, Джуліан лишився вдома й у Гемпден не приїжджав. Його будинок розташовувався не так далеко від нас, десь на півдорозі до Олбані, куди ми їздили куштувати млинці на стоянці далекобійників, і по обіді Генрі ні сіло ні впало запропонував з’їздити й подивитися, чи він удома.

Раніше я ніколи не був у гостях у Джуліана й навіть не бачив його будинку, хоча решта, мені здавалося, відвідували його сотні разів. Насправді ж, за одним очевидним винятком, тобто Генрі, до численних гостей Джуліан ласки не виявляв. І це не настільки дивно, наскільки могло б видатися, оскільки наш викладач усе-таки тримав хоч і невелику, але виразну дистанцію між собою і студентами. Попри те, що нас він любив набагато сильніше, ніж решта професури — своїх підопічних, навіть щодо Генрі ці стосунки не можна було назвати рівними. А наші заняття відбувалися радше в чіткій відповідності до критеріїв великодушного диктаторства, ніж демократії. «Я ваш учитель, — заявив він нам одного разу, — тому що знаю більше, ніж ви». І хоча на психологічному рівні його манера здавалася до болю особистою, зовні він лишався холодним та діловим. Він відмовлявся бачити в нас будь-що інше, крім наших найбільш привабливих якостей, які він плекав та вивищував на тлі рис, йому не цікавих та менш бажаних. Попри те що мені було по-особливому приємно вписуватись у підготований таким чином для мене привабливий, хай і неточний образ (а згодом і з’ясувати, що я більш-менш перетворився