Донна Тартт - Таємна історія

на персонажа, якого весь цей час так майстерно грав), ніколи не виникало жодних сумнівів у тому, що Джуліан не волів нас бачити цілими та помічати що-небудь іще, крім тих дивовижних партій, які ми виконували згідно з його задумом: genis gratus, corpore glabellus, arte multiscius, et fortuna opulentus[170] — з гладенькими щічками, м’якою шкірою, освічених та багатих. Мабуть, усе ж таки з усіх його особистих проблем ця химерна сліпота і стала головною причиною того, що насамкінець навіть приземлені клопоти Банні в очах Джуліана трансформувались у проблеми духовного характеру.

Як тоді, так і зараз мені практично нічого не відомо про життя Джуліана поза межами аудиторії. Це надавало чарівного присмаку таємничості практично всьому, що він казав чи робив. Без сумніву, його особисте життя мало вади, притаманні будь-якій людині, але ту єдину свою грань, яку він дозволяв нам бачити, Джуліан відполірував до сліпучої довершеності, а тому, коли його не було поруч із нами, все одно здавалося, ніби він веде настільки витончене життя, яке навіть годі уявити.

Природно, мені стало цікаво подивитися на його дім — великий кам’яний будинок на горі, в кількох кілометрах від траси, оточений самими деревами та снігом, поки сягало око. Імпозантний, але не настільки готичний та страхітливий, як у Френсіса. Я багато чув дивовижних історій про його сад та інтер’єр, про аттичні вази, майсенську порцеляну, картини Альма-Тадеми та Фріта[171]. Але сад укрив сніг, та й Джуліана вдома не виявилося, принаймні двері нам ніхто не відчинив.

Генрі поглянув униз, де біля підніжжя пагорба ми чекали на нього в машині. Він поліз у кишеню, дістав звідти клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і, зігнувши вдвоє, заткнув у дверну шпарину.

— А серед шукачів студенти є? — поцікавився Генрі по дорозі назад у Гемпден. — Не хочеться тинятися там і привертати зайву увагу. З іншого боку, це ніби виглядає грубо, якщо ми отак просто подамося додому, правда?

Якусь мить він думав.

— Мабуть, краще все розвідати, — промовив він. — Чарльзе, ти й так багато постарався як на один день. Можливо, тобі варто піти додому.

Після того як двійнята відправилися до себе у квартиру, ми втрьох поїхали в студмістечко. Я очікував, що до цього часу шукачі натомляться та розійдуться по домівках, але, на мій подив, операція тільки пожвавилася. Ми зустріли поліцейських, представників ректорату, бойскаутів, техперсонал, охоронців, десятки три студентів (дехто з них мав офіціозний, напрочуд студрадівський вигляд, а дехто просто вийшов за компанію) і цілі натовпи містян із Гемпдена. Гурт зібрався чималий, але всім нам із висоти пагорба на засніженому обширі він здався незвично мізерним та невиразним.

Ми спустилися в долину, Френсіс відставав кроки на два, бо не хотів іти з нами, і побрели крізь натовп. На нас узагалі не зважали. Ззаду почулося нерозбірливе белькотіння переговорів по рації, і, стрепенувшись, я випадково наштовхнувся спиною на начальника Служби безпеки.

— Роззуй очі! — гаркнув кремезний чоловік із бульдожою мармизою та пігментними плямами на носі й щелепі.

— Пробачте, — поквапився сказати я, — ви не підкажете…

— Студентики, — пробурмотів він, відвертаючись так, наче хотів сплюнути. — Плутаєтесь тут між ногами, поняття зеленого не маєте, чим вам потрібно зайнятися.

— Узагалі-то, ми саме це якраз і намагаємося з’ясувати, — втрутився Генрі.

Охоронець миттю озирнувся, але його прискіпливий погляд упав не на нього, а на Френсіса, що стояв поруч, задивившись удалечінь.

— То це ти, правда ж? — із жовчю в голосі просичав він. — З-Міста-Наїжджайко, якому здається, що можна ставити машину на паркінгу для викладачів?

Френсіс аж підскочив з ошелешеним поглядом.

— Так, ти. Тобі відомо, скільки в тебе неоплачених квитанцій про порушення? Дев'ять! Минулого тижня я повідомив декану твій номер. Тепер тобі можна призначити випробувальний термін, притримати документи, що там іще?.. Скасувати бібліотечний абонемент. Якби це залежало від мене, то відправився б ти за ґрати.

Френсіс аж роззявив рота. Генрі схопив його за рукав і потягнув геть.

Довга й нерівна вервечка людей борсалася в рипучому снігу, дехто апатично шарудів ціпками по землі. Ми дісталися кінця цієї черги й порівнялися з нею.

Усвідомлення того, що тіло Банні насправді лежало трохи далі ніж за три кілометри на південний захід, позбавляло пошуки будь-якого зацікавлення та відчуття нагальності моменту. Ніби в тумані, я чалапав уперед, не відриваючи погляду з-під ніг. Попереду цієї валки, пригнувши голови й тихо перемовляючись, крокувала поважна команда з поліцейських штату й міста, довкола нарізала кола, гавкаючи, німецька вівчарка. Атмосфера гнітила, над горами небо затягнули штормові хмари. Край Френсісового пальта віддимався під подувами вітру й театрально лопотів, а сам Абернаті повсякчас озирався, чи ніде поруч не йде той допитувач, і час від часу слабко й жалісливо підкахикував.

— Якого дідька ти не сплатив ті квитанції? — прошепотів до нього Генрі.

— Відчепись.

Здавалося, ми кілька годин блукали по снігу, аж поки я не відчув у пальцях ніг зашпори, від чого стали неприємно терпнути ступні. По снігу рипіли чорні важкі черевики поліцейських, на чиїх пасках замашисто погойдувалися кийки. Понад деревами прогуркотів гелікоптер, він трохи був завис над нами, а потім понісся геть, у той бік, звідки прилетів. Сутеніло, і люди пнулися вгору схилом додому.

— Ходімо вже, — вчетверте чи вп’яте канючив Френсіс.

Ми нарешті зібралися-таки йти, коли дорогу нам загородив поліцейський, котрий ішов назустріч.

— Що, нашукалися? — усміхаючись, запитав дебелий чолов’яга з розпашілим лицем та рудими вусами.

— Мабуть, так, — знизав плечима Генрі.

— Хлопці, це був ваш знайомий?

— Ми його справді знали.

— Не маєте ніяких версій, куди він міг податися?

«Якби це відбувалося в кіно, — подумав я, зазираючи в приємне щокате обличчя поліцейського, — якби це відбувалося в кіно, то ми б зараз усі заметушились і стали поводитися підозріло».

— Скільки коштує телевізор? — по дорозі додому поцікавився Генрі.

— А що?

— Я хочу подивитися сьогоднішні вечірні новини.

— По-моєму, недешево, — проказав Френсіс.

— На горищі Монмут-Гаусу завалявся телек, — промовив я.

— Він комусь належить?

— Однозначно, так.

— Значить, ми його повернемо, — резюмував Генрі, — коли він нам стане не потрібен.

Поки ми з Генрі ходили на горище, шукали серед поламаних ламп, картонних коробок та потворних олійних картин першокурсників мистецького відділення, Френсіс лишався стояти назирці. Нарешті за старою кліткою для кроликів знайшовся той телевізор, і ми спустили його сходами в машину Генрі. На шляху до Френсіса ми заїхали до двійнят.

— З тобою цілий день намагалися зв’язатися Коркорани, — сказала Камілла до Генрі. — Пан Коркоран телефонував разів десять. І Джуліан також. Він дуже засмучений.

— А ще