Донна Тартт - Таємна історія

Генрі зупинився.

— Що він хотів? — запитав він.

— Хотів упевнитися, що ми з тобою нічого не наговорили про наркотики, коли сьогодні давали свідчення в поліції.

— І що ти йому відповів?

— Сказав, що нічого такого не розповідав, а за тебе не знаю.

— Нумо вже, — глянув на годинник Френсіс. — Якщо не поквапитеся, то ми все пропустимо.

Телевізор ми розмістили на кухонному столі й довго його настроювали, доки не домоглися пристойної картинки. Його екраном на тлі залізничного експреса «Гарматне ядро» та Гутервільської водонапірної башти вже бігли титри «Бабського полустанку»[172].

Далі мали показувати новини. Коли завершилася головна музична тема, у кутку екрана ліворуч від стола ведучого з’явилося маленьке кружальце, в якому зображувався стилізований контур поліцейського з ліхтариком в одній руці та повідком, що стримував собаку, в другій. Трохи нижче було слово «розшук».

Ведучий поглянув у камеру:

— Сотні шукають, і ще тисячі моляться, — почав він. — Так в околицях міста сьогодні розпочалися пошуки студента Гемпден-коледжу Едмунда Коркорана.

На екрані з’явилася панорама лісистого краю, вервечка пошуковців, знятих зі спини, котрі оббивали ціпками підлісок, поки німецька вівчарка, яку ми вже сьогодні бачили, гарчала та гавкала на глядача.

— Хлопці, а ви де? — спитала Камілла. — Вас тут видно?

— Поглянь, — промовив Френсіс. — Онде цей страшний чоловік.

— Сто волонтерів, — розповідав голос за кадром, — сьогодні прибули до Гемпден-коледжу для надання допомоги студентам у пошуках їхнього однокурсника, який зник у неділю по обіді. Ми й досі не маємо жодних здогадок, куди міг подітися двадцятичотирирічний Едмунд Коркоран із міста Шейді-Брук, штат Коннектікут, але недавно «Гарячі новини о дванадцятій» одержали важливий телефонний дзвінок, завдяки якому пригода постає в новому ракурсі.

— Що? — запитав у телевізора Чарльз.

— Слово нашому кореспондентові Ріку Добсону з місця подій.

Тепер показували чоловіка з мікрофоном, у теплому плащі навпроти чогось, дуже схожого на заправку.

— Я знаю це місце, — подався вперед Френсіс. — Це «Рятівний ремонт» на Шостій автостраді.

— Ц-с-с, — цикнув хтось на нього.

Здійнявся вітер. У мікрофоні щось потріскувало, а потім і взагалі зашипіло перешкодами.

— Сьогодні вдень, — низько опустивши підборіддя, казав репортер, — о першій п’ятдесят шість «Гарячі новини о дванадцятій» отримали важливу інформацію, що може забезпечити прорив у поліцейському розслідуванні зникнення людини в Гемпдені.

Камера «від’їхала», і в кадрі з’явився немолодий чоловік у робі, вовняній шапочці й темній засмальцьованій вітрівці. Він заціпеніло дивився кудись убік. Його кругле обличчя важко запам’ятовувалося та здавалося геть дитячим.

— Поруч зі мною стоїть Вільям Ганді, — правив далі журналіст, — співвласник СТО «Рятівний ремонт» у Гемпдені, член загону рятувальників округу Гемпден. Він і повідомив нам ці нові факти.

— Генрі, — знов озвався Френсіс, і я зі здивуванням побачив, що Абернаті раптом сполотнів.

Генрі поліз у кишеню по сигарети.

— Так, — стримано відказав він, — бачу.

— У чім справа? — запитав я.

Не відриваючи очей від екрана, Генрі постукав сигаретою об пачку.

— Цей чоловік, — пояснив він, — ремонтує мою машину.

— Пане Ганді, — звернувся до автослюсаря репортер, — ви нам розкажете, свідком чого стали в неділю по обіді?

— О Боже, — вихопилось у Чарльза.

— Цитьте, — промовив Генрі.

Механік покосився сором’язливо на камеру і знову відвів погляд.

— У неділю в другій половині дня, — проказав він гугняво в ніс, як годиться корінному вермонтцю, — он до тієї колонки підкотив бежевий «понтіак ле-манс», машині кілька років.

Незграбно, немов удруге подумавши про це, він здійняв руку й махнув кудись убік від камери.

— У салоні було троє людей. Двоє спереду, один позаду. Не місцеві. Здавалося, квапляться. Я би про це й не згадав ніколи, якби не зникнення хлопця. Я впізнав його по фотографії в газеті.

Моє серце мало не зупинилося: троє людей, біла машина, — але потім думка зачепилася за деталі. Нас було четверо, з Каміллою, а Банні й близько до машини не підходив у неділю. Генрі водить BMW, геть не схожий на «понтіак».

Генрі покинув стукати неприкуреною сигаретою по коробку, і вона зависла в нього між пальців.

— І хоча Коркорани не одержували ніяких повідомлень про викрадення, правоохоронці не виключають і такої можливості. З вами наживо був Рік Добсон, «Гарячі новини о дванадцятій».

— Дякую, Ріку. Якщо в когось із наших глядачів є додаткова інформація про цю пригоду, негайно телефонуйте нам на спеціальний номер 363-TIPS, із дев’ятої до п’ятої години…

Сьогодні в Шкільній раді округу Гемпден відбулося голосування з резонансного питання про…

Приголомшені й мовчазні, ми витріщалися в телевізор чи не кілька хвилин. Нарешті двійнята перезирнулись і розреготались.

Генрі похитав головою, дивлячись на екран, ніби досі не йняв собі віри.

— Вермонтці, — проказав він.

— Ти його знаєш? — спитав Чарльз.

— Ремонтую в нього машину останні два роки.

— У нього не всі вдома?

Генрі знову похитав головою.

— Не всі вдома, або бреше, або хоче підзаробити. Навіть не знаю, що на це сказати. Він завжди здавався досить розважливою людиною, хоча одного разу затягнув мене в куток і почав проповідувати Царство Боже на землі.

— Хай там як, — промовив Френсіс, — але нам зробив велетенську послугу.

— Не впевнений, — хмикнув Генрі. — Викрадення — це серйозний злочин. Якщо ним займуться по-справжньому, то можуть накопати речі, які мені не хотілось, щоб вони знали.

— Чому це? Яким чином це може привести до нас?

— Я нічого такого значного не маю на увазі. Але існує чимало дрібничок, які в сумі (якщо хтось таки надумає скласти їх докупи) можуть стати такими ж викривальними. Наприклад, я впоров дурницю, що сплатив кредиткою за авіаквитки. У нас буде справжній клопіт, якщо доведеться пояснювати таке. А твій трастовий фонд, Френсісе? А наші банківські рахунки? Ми знімали велетенські гроші останні півроку, але не маємо що пред’явити як покупки. Зате в Банні останнім часом у шафі з’являлися нові речі, які він об’єктивно не мав за що купувати.

— Комусь доведеться глибоко копати, щоб дізнатися про це.

— Комусь просто доведеться зробити два-три влучні телефонні дзвінки, от і все.

І саме тієї миті задеренчав телефон.

— О Боже, — схопився за голову Френсіс.

— Не піднімай! — сказав Генрі.

Але я знав, Френсіс узяв би слухавку в будь-якому разі.

— Так, — обачно промовив він в апарат. Пауза. — Ой, і вам добридень, пане Коркоран, — промовив він, сідаючи та даючи нам знак, що все гаразд, показавши «окей» великим та вказівним пальцями. — А ви нічого не чули?

Дуже довга пауза. Кілька хвилин Френсіс уважно слухав, дивився під ноги та кивав, через якийсь час став нетерпляче совати ступнею.

— Що відбувається? — прошепотів Чарльз.

Френсіс відставив слухавку від вуха й жестом натякнув на балакучість співрозмовника.

— А я