Тоні Моррісон - Пісня Соломона

читання англійської, французької, російської класики... Тривалий період (1965-1983) Тоні Моррісон була редактором у великій видавничій фірмі «Рендом хауз», працюючи, зокрема, з текстами афроамериканок Т.К.Бамбари, Анжели Девіс; час від часу читала курси лекцій як запрошений професор в різних університетах, найбільше — у престижному Йєльському.

Перший роман Тоні Моррісон «Найблакитніші очі» («The Bluest Eye», 1970) містить теми й мотиви, що визначили подальшу творчість письменниці: расове питання у його історичному зрізі, в його психологічних наслідках, із акцентованою увагою до його «центральної жертви» — жінки, з опорою на реальні факти. Негритянську громаду і негритянську історію в ньому подано зсередини її самої, з акцентуацією жіночої долі, жіночої ролі, жіночої свідомости вже в першому романі письменниці. Його лейтмотивом можна вважати жагучу жадобу любови, якої прагнуть серця, й те чорно-біле креслення, структурування світу, яке унеможливлює здійснення цієї мрії, ламає, трощить, викривлює людську психіку, здорові природні стосунки.

«Насильство, — каже Моррісон, — це викривлення того, до чого ми прагнемо»[3]. В цьому романі біль є наслідком патології, яка походить від нездатности персонажів виразити любов позитивним шляхом.

Наступний твір письменниці написано у жанрі роману виховання, але розширено коло дійових осіб і ареал дії. В його центрі постать головної героїні на ім’я Сула (Sula, 1974). Роман про жіночу долю охоплює час визрівання, становлення Сули, різні спроби самовизначення й самоствердження: від народження, дитинства, згодом — відмови жити за законами негритянської громади до повернення у рідне містечко Медальйон. Тут через гаму жіночих образів, через насичене випробуваннями й пошуками життя героїнь деміфологізується усталений (особливо в південній літературі) образ негритянки як відданої служниці білих. Письменниця пояснює, що білим читачам і критикам може здаватися, що повернення Сули до Медальйону означає її життєву поразку, але для негритянської жінки суттєві інші — не індивідуалістичні — орієнтири, для неї нормальне життя означає можливість розкриття власного «я» й існує лише в рідній громаді. І це Моррісон підтверджує долею своєї неординарної героїні, котра веде «експериментальне» життя.

Наступна книга «Пісня Соломона» (Song of Solomon, 1977) вирізняється з «жіночого ансамблю» моррісонівської прози. В її центрі — образ чоловічий. І хоча сюжетом цього «роману виховання» стає життя нічим не видатного тривіального, здавалось би, чорного хлопця з пересічної заможної провінційної родини — від народження в 1932 р. до смерти в 1965 р. — Тоні Моррісон зуміла поєднати в нарацїї актуальне і метафізичне, тому книжка ця стала етапною в її творчості. Саме тут, поставивши в центр роману злободенні проблеми сучасности — про реальне місце негрів в історії США, про спроби і способи завоювати реальну рівність, аж до тероризму, про саму сутність самоідентифікацїї негрів у параметрах західної цивілізації, Т.Моррісон застосовує власну «літературну техніку», засновану на органічному поєднанні здобутків сучасного красного письменства з негритянським міфологічним синкретичним світовідчуттям, що дозволили їй художньо відтворити сам спосіб мислення й особливості свідомости афроамериканця. Саме цей роман приніс авторці престижну нагороду Національної асоціації критиків, перемогу в номінації на кращу книжку місяця, — тобто, публічне визнання. «Піснею Соломона» недаремно розпочалася літературна слава Тоні Моррісон. Це яскраво написаний текст, в якому сильною є авантюрна, пригодницька лінія, ще й з елементами фантастичного, діють чітко окреслені характери, є мелодраматична любовна лінія, наявний елемент містичности, таємничости, ще й орнаментований специфікою афроамериканської ґотичности. Все це забезпечило роману значний читацький успіх, а талант авторки, яка у таку захоплюючу популярну й водночас новаторську конструкцію зуміла вкласти глибоке історико-філософічне підґрунтя, сприяв неабиякому інтересу до нього критики.

«Пісня Соломона» — своєрідний роман виховання. Він охоплює 32 роки життя головного персонажа з дивним промовистим прізвищем Мейкон-Мертвяк молодший. Адже у рабів не було прізвищ, із визволенням їм здебільшого надавали імен колишніх хазяїв, іноді — прізвисько, часом достатньо кумедне. Майже Христів вік описано не хронологічно послідовно, але епізодами, точно визначеними у датах 1931,1936,1945, 1953, 1962. Проте, то не віхи офіційної історії, тими датами фіксуються лише етапи життя ординарного негритянського хлопчика, егоїста з благополучної родини: мрійник під маминою спідницею (недаремно його прозвали Дояром), сите, безпроблемне існування під керівництвом батька, майже до віку Христа збережена інфантильність... За структурою твору такий «відсторонений» від життя негритянської громади герой центрує навколо себе всіх дійових осіб, кожна з яких стає носієм певного «ідеологічного конструкту», певного втілення негритянської проблеми.

За любов і прив’язаність сина борються батько й мати. Рут тримається за сина як за те єдине, що становить сенс її до життя, від якого вона старанно відгороджена ще з дитинства зусиллями батька-лікаря. Мейкон-Мертвяк старший — сильний негр із «білим серцем», переконаний, що головне в житті — гроші. В дитинстві й юнацтві він, нащадок звільненого раба, пройшов шлях американського піонера на батьківській фермі, а потім, будучи вигнаним із власною працею створеного раю, зберіг віру в американську мрію, в непереможну силу багатства і присвятив життя гонитві за ним, урешті домігся мети, втративши на шляху до неї навіть власну особистість. Він стає ворогом негритянської бідноти, власної дружини, власних дочок і колись улюбленої сестри Пілат. І дочки його виростають самотніми та відгородженими від ровесників, позбавленими майбутнього — недаремно вони роблять штучні квіти. Чорний власник з білим серцем — тип добре відомий афроамериканській літературі, це її пройдений етап. Сам по собі він не цікавий для Тоні Моррісон, він «працює» лише як суттєва частина оточення Мейкона-молодшого, особливо ефектно у контрастній парі із власною сестрою, тіткою Дояра Пілат.

Якщо Мейкон-старший зрікається свого народу, то Пілат, завдяки своїй відданості народним уявленням про життя як про общинне існування, залишається сильною непересічною особистістю до самої смерти. Общинну свідомість, характерну для родового устрою, негри винесли з Африки. Але вона підтримувалась у них і в нових умовах, в Америці — баптизовані, вони виростали й виховувалися у християнській спільноті (вона й сьогодні має велику вагу в духовному житті афроамериканця), яка ставала єдиним їхнім прихистком у ворожому світі. Пілат — носій общинної свідомости в усій недоторканості, вона для неї органічна, ця жінка не почуває й не мислить іншими категоріями. Її просторове мислення конкретне і водночас ні до чого не прив’язане; сприйняття часу — як пролонгованої реальности; світу — як єдиного цілого, де привиди є такими ж природними, як живі люди; себе — як частини органічного світу, адже недаремно вона нізащо не хоче взуватися, бо тоді не зможе відчувати землю. А ще — вона не має пупка (як перша жінка Єва, зроблена з Адамового ребра). Їй не подобається жити в місті, де кожна родина існує окремо,