Тоні Моррісон - Пісня Соломона

вона вчить своїх домашніх однаково ставитись до всіх людей, як до рідних, і навіть небіжчиків своїх вона носить за собою, твердо впевнена, що кидати їх не можна.

Тільки такий носій і символ народної свідомости як Пілат давала можливість Дояру з дитинства прилучитися до природного плину життя, до негритянської ментальности, служила ніби живим гінцем морального общинного здоров’я у світ хворобливого урбаністичного буття.

Третій вагомий персонаж — Гітара, друг Дояра. В конструкції роману, де діючі особи організовані в контрастні пари (Руф-Мейкон-старший, Мейкон-старший — Пілат), Гітара опонує Пілат.

Як і Пілат, Гітара відданий своєму народу. Але його позиція вироблена страшною дитячою травмою, основа якої — расово-соціальна. До активности на захист народу його веде не стільки любов до своїх, скільки ненависть до білих ворогів. Саме через його долю та свідомість у романі відчувається подих білої Америки (адже діють у ньому тільки афроамериканці). Біла ж Америка постійно присутня як ворог, що завжди готовий схопити, розчавити, знищити. На активну боротьбу з цією Америкою зважується Гітара, ставши членом терористичної організації, мета якої — вбивати білих у відповідь на насильство над чорними. «І все для того, щоб однієї прекрасної днини в нашій країні білі замислились перед тим, як влаштувати черговий суд Лінча».

Гітара глибоко переконаний, що любов до народу, яка надихає його на боротьбу, не дасть йому перетворитися на вбивцю. Він розвиває цілу теорію про особливості психології раси білих як природжених убивць, виродків і протиставляє їм расу чорних, нездатних на антилюдські вчинки. Але реальність виявляється сильнішою за добрі наміри, вона справді формує з Гітари вбивцю. Збувається те, що прорік йому друг, вислухавши перше зізнання про участь у терористичній організації. «— Гітаро, нічого з цієї бридні не змінить життя — чи то мого, чи то якогось іншого негра. Те, що ви робите, — дурість. І ще одне: воно стає звичкою. Якщо ти скоїш багато вбивств, то ти зможеш убити будь-кого. Розумієш, що хочу сказати? Торпеда є торпеда, хай яку там ціль вона має. Ти можеш порішити всякого, хто тобі не сподобається. Ти можеш порішити мене». В цьому діалозі про терор вчувається голос самої письменниці, її позиція цілком визначена, вона засуджує будь-який терор і словами героя, і фіналом роману, коли жертвами терору стають і Дояр, і її улюблена героїня Пілат. Якщо розкодувати символіку фіналу, то вона зазвучить надзвичайно трагічно: керований любов’ю до свого народу Гітара Бейнс вбиває саму душу цього народу. Так завершується одна з найважливіших опозицій роману, в якій Дояр служить з’єднувальною ланкою: Пілат дарує йому життя (адже вона приймає пологи у його матері), а Гітара відбирає його.

Розвиток Гітари та Дояра відбувається паралельно, але з протилежними знаками: самосвідомість Гітари виховує соціальна реальність із її домінантою безкомпромісної боротьби й ненависти; Дояра виховують рідні, тут переважає любов. Хоч і з великим запізненням, та у героя (хоч і не традиційного, але роману виховання), з’являється природне бажання домогтись чогось самому, віднайти власне «я». Розходження і з батьком, і з Гітарою — і з «білим», і з «чорним» серцем свого народу — предмет зображення письменниці у першій частині роману, яка служить скоріше передісторією. Діяти герой починає лише у другій частині.

Підбурюваний батьком, у пошуках нібито кинутого Пілат родинного багатства, — це відповідає суто авантюрному сюжету — герой вирушає у мандри, спочатку на батьківщину батька, а потім на Південь, у Віргінію, колиску негритянського рабства. Він приїжджає на прабатьківщину сам, уперше в житті йому доводиться завойовувати визнання своїм власним «я», котре не спирається на авторитет всемогутнього батька. Але виявляється, що його рідню тут пам’ятають. «Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки». Прилучившись до історії родини, поновивши нитки, що зв’язують покоління, Дояр, нарешті, відчув себе частиною цілого,—  негритянського народу. Зерна, закинуті в його душу Пілат, дали сходи.

Сама історія відтворена в задумі Тоні Моррісон не як ланцюг причинно-наслідкових подій, а так, як вона зберігається в пам’яті негритянського народу, що ніколи не був її суб’єктом, а виступав її невільним учасником. Засновник роду Мейконів-Мертвяків, як й інші звільнені раби, не був зарахований до армії визволителів, не брав безпосередньої участи у Громадянській війні, де вирішувалась його доля, й відреагував на реальні події досить незвичайно: на власній фермі він назвав улюбленого коня іменем президента Лінкольна, корову — іменем головнокомандуючого Півночі Улісса С. Гранта, а свиню — іменем головнокомандуючого Півдня генерала Лі. Для його дітей таке «знайомство» з історією країни було єдиним доступним... У свідомості Пілат реальність і казка переплітаються так органічно, що розділити їх неможливо, вони стають єдиним цілим, реальністю міфу, зітканого зі страждання та мрії.

Такому відтворенню народної історії, народної свідомости сприяє і стиль твору. У Моррісон дуже своєрідний спосіб організації тексту. Тут, як у блюзі, в кожному абзаці повторюється інформація — образ попереднього, зчеплення тексту стає органічним і міцним, при тому, що плин його — цілком вільний, не обмежений ані сюжетом, а ні психологією самого героя. Єдність виникає при «вживанні» в історію, а історія, представлена в романі, — це тканина життя негритянського народу. Не вчинки визначних осіб, не війни і завоювання, як це прийнято в офіційних джерелах, а саме історія життя пересічних людей, що побудували Америку, негрів й індіанців, що заселяли і обробляли її землі, про них не знайдеш інформації в офіційних документах, але про них живе пам’ять в самій землі. Восени ж «Огайо, Індіана, Мічиґан зодяглися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви». Діти ж наспівують пісеньку про африканця Соломона, який уміє літати, хоча й без крил, і це на його честь південне містечко названо Шалімар.

Коло завершується, між початком і кінцем роману встановлюється прямий зв’язок, що скріплюється мотивом польоту. На початку роману з даху «відлітає» страховий агент, член терористської організації, що не витримав такого морального тягаря. Мейкон-молодший, що народився під час цієї події і під її знаком, з дитинства мріє про політ. І коли з’ясовується, що його пращур і був африканцем-літуном, причетність до минулого допомагає Дояру відчути себе повноправним членом громади, особистістю, увійти в ланцюг часу, в історію, сміливо подивитися в майбутнє — так сміливо, що він, примушений кулею