Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Розкажи нам про кораблі, що на Великдень поверталися з далеких узбереж, про плаценту в полі. Розкажи нам про фургони, повні рабів, як ті співали так м’яко, що подих не відрізнити від шелесту снігу, який падав. Про те, як вони передчували, торкнувшись найближчого плеча, що наступна зупинка буде остання. Як із руками, по-молитовному складеними в лоні, вони мріяли про тепло, тоді про сонце. Піднімали обличчя, неначе сонце було тут, у засягу руки. Оберталися, неначе могли його схопити. Вони зупинилися в корчмі. Кучер і його напарник увійшли туди з лампою, залишивши їх мугикати в пітьмі. Кінська сеча парувала в снігу попід копитами. Сніг сичав і танув, йому заздрили раби, що замерзали.

Відчинилися двері корчми, дівчина й хлопець вийшли з світла й забралися в постіль, споряджену у фургоні. За три роки хлопець матиме рушницю, а тепер він приніс лампу й глечик із теплим сидром. Невільники передають його з уст в уста. Дівчина пропонує хліб, шматки м’яса й ще щось більше — погляд в очі того, кого вона обслуговує. Одна порція для кожного чоловіка, дві порції для кожної жінки. І погляд. Вони оглядаються. Наступна зупинка буде остання. Але не ця. Ця зогріта».

Діти перестали говорити, знову запала тиша. Жінка порушує її.

«Нарешті, — мовить вона. — Тепер я вам довіряю. Довіряю вам і пташці, якої немає у ваших руках, бо ви справді впіймали її. Гляньте. Яка гарна вона, оця річ, що ми зробили — разом».

Тоні Моррісон

Банкетна промова на Нобелівському банкеті 10 грудня 1993 року

Ваші величності, ваші королівські високості, пані й панове, я увійшла в цей зал, маючи приємне відчуття, що тут є ті, які колись входили переді мною. Цей гурт лауреатів і відлякує, і щиро запрошує до себе, бо в його списку є імена осіб, завдяки чиїй роботі мені стали досяжними цілі світи. Розмах і точність їхнього мистецтва, бувало, ранили мені серце сміливістю й ясністю бачення. Дивовижна пишнота, з якою вони втілювали в життя своє вміння, кидала виклик моєму власному вмінню й живила його. Мій борг перед ними змагається за першість із великим боргом перед Шведською академією, що вибрала мене й долучила до цих видатних колишніх її вихованців.

На початку жовтня подруга-художниця залишила мені телефонне повідомлення, яке я тижнями тримала записаним на автовідповідачі й деколи прослуховувала — щоразу тільки для того, щоб почути тремку втіху в голосі й віру в словах. «Моя люба сестро, — мовила вона, — твоя нагорода також і наша, в кращі руки її годі від дати». Дух цього послання з небезпідставним оптимізмом і гордою надією позначив мій нинішній день.

Я покину цей зал, одначе, з новим і ще приємнішим відчуттям, ніж те, з яким сюди увійшла: відчуттям товариства майбутніх лауреатів. Тих, що і в час, коли я це кажу, видобувають, просівають і полірують слова мови задля просвітлення, про яке ніхто з нас і не мріяв. Чи забезпечить хтось із них собі місце в цьому пантеоні, чи ні, та добір цих письменників безпомилковий, він підіймає на духу. Їхні голоси звертаються до минулих і прийдешніх цивілізацій; нас привертатиме безодня, з якої пильно дивиться їхня уява; ці люди ні на що не закривають очей і не відвертають погляду.

Ось тому, цінуючи дари моїх попередників, благословенння від моїх сестер, радісно чекаючи на письменників майбуття, я приймаю честь, яку мені зробила Шведська академія, і запрошую вас поділити зі мною те, що маю за велику ласку.

Тоні Моррісон

Післямова

Афроамериканська література, яка має багату й довгу історію в культурному дискурсі США, уславлена чоловічими іменами. Навіть Зора Ніл Херстон, яскрава зірка Гарлемського Ренесансу після своєї передчасної смерти була міцно забута й відроджена зусиллями афроамериканських письменниць, перш за все Еліс Вокер, лише на хвилі мультикультуралізму з його підкресленою цікавістю до маргінальних течій і постатей. І коли одну з цих численних письменниць, на той час уже авторку кількох романів і лауреатку престижних премій, Тоні Моррісон у 1993 році було нагороджено Нобелівською премією, то це засвідчило загальне визнання і значення мультикультуралізму, і феномена афроамериканської літератури, і феномена фемінізму, а також — навіть перш за все — неоціненного внеску самої письменниці у новітню світову літературу. Проте реакція на цю подію в літературному співтоваристві виявилася далеко неоднорідною: деякі критики були певні, що нагородження жінки-афроамериканки продиктовано не так літературними, як кон’юнктурними мотивами, як це вже не раз траплялося з Нобелівським комітетом. Проте переважали інші голоси. Недаремно ще за два роки до всесвітнього визнання один з американських критиків писав у найповажнішому американському часописі: «Тоні Моррісон є водночас і великим романістом, і найбільш відповідає поняттю «національний письменник». Той факт, що вона промовляє як жінка та як чорна, тільки підсилює її здатність говорити як американка, бо шлях до загального зараз прокладають першопрохідці»[1]. Як визнавав інший критик, не дуже-то прихильний до Тоні Моррісон, «після присудження Нобелівської премії вона стала не тільки суперзіркою, а й символом мультикультуралізму, можливости включити політику, а також расизм, сексизм, класовість до художньої тканини»[2].

Життя Тоні Моррісон не переобтяжене сенсаціями, пригодами або неординарними вчинками, певною мірою воно є типовим для сучасної афроамериканської інтелігентки. Хлое Ентоні Вофорд (Chloe Anthony Wofford, ім’я Тоні вона обрала вже ставши студенткою, а прізвище Моррісон з’явилося після одруження у 1955 р. з архітектором з Ямайки й залишилося після їхнього розлучення в 1964 р.) народилася 18 лютого 1931 р. в містечку Лорейн, штат Огайо, куди її предки прийшли з Півдня. Дід і баба по материнській ліній жили в Алабамі. В родині було семеро дітей, і коли дівчата підросли, бабця із 30 доларами в кишені втекла з Півдня, жахаючись самої думки про можливість їхньої подальшої жіночої долі у традиційно расистському середовищі. Якийсь час дід працював шахтарем в Кентуккі, а потім родина перебралася до Огайо. Батько ж походив з іншого південного штату — Джорджії. Родинне вогнище живилося негритянською музикою (дід грав на скрипці), співами, оповідками про привидів і таємниці, пам’яттю про винесені з прабатьківщини ритуали. Отже, дівчинка виростала в атмосфері специфічного світовідчуття, при якому життя насичене знаками, візіями, символами реальнішими, ніж конкретна навколишня дійсність.

Далі було навчання у Говардському університеті (ступінь бакалавра, робота інструктором у 1957-1964 рр.), Корнельському (ступінь магістра, 1955),