Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

«Нічної Мавки» зітнути кілька голів. Мабуть, живим мені звідти не вибратися. Наглядай за моєю родиною, добре? Уляна тебе поважає. І малому такий учитель буде значно кращим за безголового батька. Дякую, брате... Нехай Мамай допомагає»

Пилип коротко розсміявся. Виховувати джуру? Наглядати за чиєюсь родиною? Хіба що з того світу — якщо його поховають у них на подвір'ї.

Отже, Еней досі живий та знов у халепі. Прямує саме туди, де могли вбити Качура. Зумисно йде на смерть! Йолоп, справжній йолоп, просто викапаний екземпляр для енциклопедії йолопів.

Пилип вагався недовго. Поки Рада Сімох не відповіла, він міг зробити бодай щось корисне. Характерник востаннє попрощався з братом Джінджиком, попрощався з Бураном, застрибнув у сідло каурого та помчав до Києва.

***

Тарасик так добре порався з обов'язками дядька, що коли Дмитро зміг повернутися за шинквас, то залишив небожа помічником.

— Дівки тут гарячі, тільки одружуватися з ними — зась! — напучував дядько. — Твоя мамка мене за таке колесує. Тому грай, кого хочеш, та не оженися. І не переплачуй!

Але нічні мавки, ніби змовившись, не звертали уваги на молодого шинкаря і на його обережні натяки холодно відповідали, що не можна псувати робочі стосунки.

— З охоронцями, значить, псувати робочі стосунки можна, — обурювався хлопець, укотре протираючи чистий шинквас.

Він готувався до нового робочого дня, міркував над примхами лихої долі (працювати у домі розпусти і не спати з хвойдами — чи варто взагалі тут працювати?), коли до борделю завітав неочікуваний гість.

— Пане Бойку? — здивувався Тарасик.

— О, жовторотику, — Гнат посунув до нього. — Пропоную угоду: ти чесно кажеш, де Шевальє, а я залишаю тебе живим і неушкодженим.

— Пан унизу, як завжди, — закліпав Тарасик.

Очі почервоніли від репнутих судин, оселедець розхристався, вуса стирчали вусібіч. Юнак ніколи не бачив сіроманця таким божевільним — навіть коли той налигався до безпам'яття.

— Не намагаєшся мене обдурити, га?

— Ні, що ви! Я ніколи не брешу!

— Дарма. Дай-но мені двійко лез, які більші.

Тарасик хутенько виклав на шинквас усі ножі, що мав. Характерник зважив пару найдовших на долонях, підкинув і рушив до казино, але дорогою обернувся:

— Мій борг за випивку сплачено, еге ж?

— Цілком, пане Бойку!

Коли сіроманець зник, молодий шинкар зробив те, що дядько суворо забороняв, — налив та вихилив чарку міцного. Ще чарку він розлив тремтячими руками. Варто,

мабуть, таки змінити роботу...

— Здоровенькі були!

Гнат, тримаючи руки за спиною, з широкою посмішкою наблизився до бурмил на вході. Не встигли вони відповісти, як леза пробили під підборіддями, прошили піднебіння й устромилися в мізки. Лайно, а не охоронці, він очікував більшого від людей Шевальє. Гнат відпустив руків'я, схопив обох за комірці й, притиснувши тіла до стінки, дозволив їм тихо сповзти.

Навіть якщо він зараз сконає, смерть буде того варта.

Гнат підняв шаблі вбитих — не близнючки, але згодяться — набрав повітря та копняком ввірвався до зали. Шевальє сидів біля всипаного грошима грального столу, два охоронці стовбичили поруч, ще двоє сиділи за іншим столом — значно менше, ніж Гнат розраховував зустріти.

Шевальє перераховував черговий стовпчик дукачів, коли двері розчахнулися. Він підняв очі та побачив дві блискучих шаблі; мить намагався збагнути, що коїться, коли шаблі заспівали, наче сурми янгола смерті — перший охоронець впав із проштрикнутим оком, другий устиг вихопити зброю, але за мить втратив руку та захлинувся кров'ю з перерізаного горла.

Чортів характерник! Він мав бути мертвим! Постріли не заподіяли йому шкоди: одна куля черкнула повз, інша весело дзенькнула об шаблю, яка у відповідь пробила груди стрільця. Останній охоронець не протримався й секунди: схопився за стола, заквилив та сповз на підлогу, притримуючи рукою розпорений живіт. Шевальє того вже не бачив — мчав до схованого за гардинами виходу, збудованого саме для таких оказій, але прострелена нога зупинила втечу біля дверей.

— Боляче? — Гнат відкинув піштоля, наблизився та сів навпочіпки перед пораненим бандитом. — Нічого. Зараз болітиме у сотні разів гірше, даю слово.

— Нік та мер! Стій! Стій, благаю, — бандит викинув руки вперед, спробував відповзти, вперся спиною у стіну, просичав від болю та забелькотів: — Я не знав. Клянуся! Я просто виконував наказ. Мене так само використали, як і тебе!

— Брешеш, — закривавлене вістря шаблі ковзнуло до дірки від кулі.

— Богом клянуся! Життям присягаюся! — Шевальє з жахом дивився на сталь біля пробитої ноги. — Я не знав, що тебе чекатимуть!

— Ти значно тупіший, ніж намагаєшся вдавати, — Гнат натиснув на руків'я шаблі.

Лезо глибоко встромилося у рану. Бандит верескнув та закусив губу, його вереск перетворився на глухий стогін.

— Це ти французькою белькотів? — характерник прибрав шаблю. — Не розумію.

— Якщо я стечу кров'ю...

— Не встигнеш. Я заріжу тебе раніше.

— Проси, чого хочеш, — чоло Шевальє вкривав піт. — Віддам усі дагеротипи. Всі, всі до останнього! І золото... Скільки треба золота? Дам! Я не знав про пастку! Повір...

— Не знав про пастку, сердешний! То чому гнійний сифілітик Мармуляд, кривої лярви виродок, приїздив учора вранці до моєї дружини, наче до вдовиці?

— Бо він безмозке мерде! — вискнув Шевальє, обіруч стискаючи ногу над пораненням. — Я навіть не знав про це! Фіс де шот! Я лише погрожував, бо ніколи не зачепив би твою родину... Я маю принципи!

— Та невже?

— Віддаю Бориса тобі. Мені не шкода! Роби з ним, що заманеться. Я розповім, де його шукати!

— Не забудь про дагеротипи.

— Авжеж, — закивав Шевальє та закривавленою рукою дістав із внутрішньої кишені ключа. — Твої речі в сейфі біля каси, ось ключ... А ще там дукачі, багато дукачів! Скільки треба? Дві сотні точно є. Але я дам більше, дам, скільки захочеш! Три сотні? Чотири? Банкнотами чи монетами? Байдуже! Можу коштовним камінням. Я ціную життя...

— Як цікаво все повернулося. Ще кілька днів тому я був бранцем, твоїм ручним песиком. А тепер песик перетворився на скаженого пса, мон амі, — Гнат знову штрикнув вістрям у рану. — Почнемо з Мармуляда. Де його шукати?

— Він зараз у причалах, займається новими надходженнями, — просичав Шевальє, закотивши від болю очі. — На нашому складі... Борис там, тупа погань...

— Піду побазікаю з ним. А з тобою, мусьйо Шевальє, я закінчив. Є останні слова?