Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

— Я не лишуся, — мовив він, — але подумав, що тобі може сподобатись оце.

Він простяг мені книжку. На обкладинці стояло: «Дж. М. Кутзее. Країна присмерку». Я була цілковито приголомшена.

— Це ти написав? — запитала я. Я знала, що він пише, але тоді багато людей писало; я навіть не здогадувалася, що в нього це річ серйозна.

— Це тобі. Сигнальний примірник. Я отримав сьогодні поштою два сигнальні примірники.

Я перегорнула сторінки. Хтось нарікав на свою дружину, хтось подорожував на возі з волами.

— Що це? — запитала я. — Це все вигадка?

— Начебто.

Начебто.

— Дякую, — проказала я. — Я вже чекаю миті, коли почну читати. То завдяки їй ти заробиш багато грошей? Зможеш покинути вчителювання?

Йому ці слова видалися дуже смішними. Через книжку він був у веселому настрої. Я не часто бачила цю його сторону.

— Я й не знала, що твій батько був історик, — сказала я наступного разу, коли ми зустрілися. Я мала на увазі передмову до його книжки, в якій автор, творець, отой чоловік переді мною, стверджував, що його батько, сухенький старий, який їздив щодня до міста на свою бухгалтерську роботу, був ще й істориком, вчащав до архівів і оприлюднював давні документи.

— Це ти про передмову? — запитав він. — Ох, то все вигадки.

— А як твій батько ставиться до того, — сказала я, — що ти написав про нього неправду, зробив його персонажем книжки?

Джон збентежився. Як я з’ясувала згодом, він не хотів зізнаватися, що його батько ще не бачив «Країни присмерку».

— А Якобус Кутзее? — розпитувала я далі. — Невже ти вигадав і свого шановного предка Якобуса Кутзее?

— Ні, був реальний Якобус Кутзее, — заперечив він. — Принаймні існує реальний, писаний чорнилом на папері документ, у якому стверджено, що це запис усного свідчення чоловіка, який назвався Якобусом Кутзее. Під цим документом стоїть хрестик, і писар стверджує, що його поставлено рукою того самого Кутзее, хрестик, бо він був неписьменний. Тож у такому розумінні я не вигадав його.

— Як на неписьменного, твій Якобус вражає мене своєю літературною обізнаністю. Наприклад, я бачу, він цитує Ніцше.

— Що ж, жителі прикордонь у XVIII столітті були дивовижними людьми. Ніколи не знаєш, чого від них далі сподіватися.

Я не можу стверджувати, що «Країна присмерку» подобається мені. Я знаю, мої слова звучатимуть старомодно, але я люблю, щоб мої книжки мали героїв і героїнь, персонажів, якими можна захоплюватися. Я ніколи не писала оповідань, ніколи не мала амбіцій у цій сфері, але, гадаю, набагато легше створювати лихих персонажів — гідних не довіри, а зневаги, — ніж добрих. Отака моя думка, хоч чого вона варта.

— Чи ви казали це коли-небудь Кутзее?

— Невже я казала, ніби думала, що він буде легким варіантом? Ні, я просто здивувалася, що цей мій періодичний коханець, чорнороб-аматор і вчитель із кількома уроками на тиждень, мав силу написати справжню книжку, ба більше, знайти видавця для неї, дарма що тільки в Йоганнесбургу. Я дивувалася, раділа за нього й навіть трохи пишалася. Відображена слава. В студентські роки я водилася з багатьма майбутніми письменниками, але жоден з них насправді не опублікував книжки.

— Я ще ніколи не запитував: що ви вивчали? Психологію?

— Ні, аж ніяк. Я вивчала німецьку літературу. Готуючись до життя хатньої господині й матері, я читала Новаліса й Ґотфріда Бенна. Я отримала диплом з літератури, а потім, протягом двох десятиліть, поки Кристина виросла й покинула дім, я — як тут краще сказати? — перебувала в стані інтелектуальної дрімоти. А потім знову пішла в університет. Уже в Монреалі. Я почала з нуля, з основ знань, далі вивчала медицину, а потім училася на терапевта. Довга дорога.

— А чи були б, на вашу думку, ваші стосунки з Кутзее іншими, якби ви вивчали психологію, а не літературу?

— Яке цікаве питання! Відповідь — ні. Якби в 1960-х роках у Південній Африці я вивчала психологію, то занурилася б у неврологічні процеси пацюків і восьминогів, а Джон не був ані пацюком, ані восьминогом.

— А якою він був твариною?

— Яке дивне питання ви ставите! Не був він ніякою твариною, і то з дуже конкретної причини: його психічні здібності, а надто здатність будувати образи були надміру розвинені, і то коштом його тваринного «я». Він був Homo sapiens, чи навіть Homo sapiens sapiens.

Це міркування знову повертає мене до «Країни присмерку». Я не стверджую, що як художньому твору цій книжці бракує пристрасті, а кажу, що пристрасть, яка стоїть за нею, невідома. Я читала її як книжку про жорстокість, як висвітлення жорстокості, пов’язаної з різними формами завоювання. Але яке справжнє джерело тієї жорстокості? Її осередок, як тепер видається мені, перебуває в самому авторі. Найкраща інтерпретація, яку я можу дати цій книжці, полягає в тому, що праця над нею була проектом призначеної самому собі терапії. А це вже проливає певне світло на наш час разом, на наш спільний із ним час.

— Я не певен, що розумію вас. Ви можете сказати щось більше?

— Чого не розумієте?

— Ви стверджуєте, що він застосовував свою жорстокість до вас?

— Ні, аж ніяк. Він завжди ставився до мене зі щонайбільшою лагідністю. Його можна було б назвати лагідним чоловіком, уся його суть — лагідність. У цьому почасти й полягала його проблема. Його життєвий проект мав бути лагідним. Дозвольте мені почати спочатку. Ви повинні пам’ятати, як багато вбивств у «Країні присмерку», вбивств не тільки людей, а й тварин. Що ж, приблизно тієї пори, коли з’явилася книжка, Джон заявив мені, що стає вегетаріанцем. Я не знаю, як довго він дотримувався його, але я тлумачила перехід до вегетаріанства як елемент широкого проекту самореформації. Він вирішив заблокувати імпульси жорстокості та насильства в кожній сфері свого життя, — зокрема, можна було б сказати, і в своєму любовному житті, — і спрямувати їх у творчість, що внаслідок цього мала стати своєрідним нескінченним катарсисом.

— Як багато з цього ви бачили ще тієї пори і як багато завдячуєте своїм пізнішим оцінкам як терапевта?

— Я бачила це все, воно було на поверхні, не треба було копати, але тієї пори я ще не могла сформулювати. Крім того, я мала любовний зв’язок із чоловіком. Годі бути надто аналітичним під час любовного зв’язку.

— Любовний зв’язок. Ви ще не вживали цього вислову.

— Тоді дозвольте мені поправити себе. Еротична пов’язаність. Я була молода й зосереджена на собі, і тому мені було