Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

— Ти не маєш рацію, — який би біль не завдав її слова, я все ж таки не збираюся відступати. — Ти плачеш, кричиш, піддаєшся емоціям, страждаєш — значить, ти ще здатна відчувати. Не все померло, Асю, разом ми зможемо це подолати.

— А якщо я не хочу? Знову тільки про себе думаєш, га? — вона витирає сльози, плавить серце сапфіровим поглядом. — Дай мені спокій, Ромо. Суперечку я виграла, бажання моє ти виконав, більше нам нема про що розмовляти.

— Коли ти освідчилася в коханні, я згадав минуле. Воно придавило мене: я бачив, відчував, знову проживав той день, коли востаннє чув подібні слова. Тоді померла Наталка... Я був грубий з тобою, тому що нічого не розумів, мені потрібна була тиша і самотність.

— Я, звичайно, все розумію, Ромо, але ти міг сказати словами через рот: «Асю, мені треба побути на самоті. Поговоримо пізніше". І все, я б тебе зрозуміла. А так ти вкотре завдав мені болю. Завжди думав тільки про себе.

— Це не так. Я хотів захистити тебе від зайвих переживань, тому багато чого тримав у собі.

— Дякую, звичайно, але я про це не просила, — посміхається Ася. Її погляд знову стає крижаним та жорстким. — Іди-но ти на хрін, Ромо.

Спазм здавлює горло, я не можу навіть зітхнути нормально, не те що відповісти.

— Забирайся з мого номера! І більше ніколи не підходь до мене. Все скінчено! — люто вигукує Ася, знищуючи мене словами. — Іди! Мені навіть дивитись на тебе боляче! — знову кричить вона. З надривом, несамовито.

На ватних ногах підводжуся, дивлюся на неї — розчервонілу, заплакану, чужу — і бреду до дверей. Тягну за ручку, востаннє оглядаюся, але бачу лише спину Асі. 

Виходжу в коридор і зачиняю за собою двері.

наступна глава ----->>>