Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 50. Валєра. Втікач.

Яка ж вона дурна…

От навіщо було ламати усе таким чином? Тепер же від неї не відчепляться репортери… Як і казав – дитина. Але хоч тішило, що наважилась відповісти за свої слова. Вийшовши на вулицю, сів у таксі, яке вже чекало на мене. 

Щоправда, я досі не розумів хто з нас двох дурніший? Обидва свідомо відмовилися від мрії… і задля чого? Принаймні Айлін викрутиться, в неї це гарно виходить. Звісно, якщо знову дурні не втне й чомусь я впевнений, що маючи мої контакти, вона ще неодноразово до мене звертатиметься за порадами. Сподіваюсь, що хоч в баклана мізків вистачить не проґавити й цю можливість і засунути свою гордість десь далеко…

В літаку увімкнув улюблений плейлист й прикрив повіки. Ніби хотів розслабитися, але з думок досі не міг викинути минулий тиждень. Точніше деякий час, що я провів в кімнаті Уляни… Так, все ж надумав хоча б під кінець прояснити це непорозуміння, як порадила Рита. Тому й пішов до неї, але не застав її там. 

Хоча, мабуть, краще б сталося навпаки. Розкритий ноутбук з її конкурсною книгою… Похапцем читаючи написані рядки, я все більше розумів про кого вона була й хто був прототипом її головного героя. Кожна риса, кожне слово та навіть зовнішність належали мені… Я не помилився, зрозумівши про її симпатію, але не думав, що її кохання настільки глибоке та тривало вже довгий час. Прочитане пояснювало усі почуття до мене і ті сподівання, яких вона чекала від мене… Так само вона описала в книзі й свій біль, коли побачила наш з Айлін поцілунок ну і все, що вона додумала собі згодом, аби уникати мене… Я розбив їй серце, як думала вона. Та розбив би я по-справжньому, якби дізналась тоді про почуття до Рити.

Мабуть, саме це спонукало мене відмовитися від участі, бо я був впевненим у своїй першості, але тоді б вона втратила можливість на перемогу, аби ствердитись та повірити в себе. Втім, як і баклан. Почувши про моє рішення, Рита розгубилась, але сказала дещо, що я постійно заперечував.

– Ти закохався, Кульбабко…

– Ні, Рито, – бовкнув тоді не подумавши, – я закоханий ще зі школи.

Гадаю, тоді я вперше побачив Риту такою… Розгубленою, можливо, навіть шокованою. Вона розумна дівчина і здогадалась досить швидко. На жаль в той момент, я не міг стерти її сліз, але така вже була правда.

Все йшло шкереберть. Тиждень відсутності розмов з Ритою, попри її дзвінки та повідомлення, призвело до того, що я знову здав назад, задля успіху небайдужих мені людей. А я був упевненим, що в них все вийде. Що Тім не буде ідіотом й вислухає Айлін та підпише ще не одну свою книгу… Уляна нарешті, повірить в себе й може зважиться відкритися батькам, які пишатимуться її перемогою. Айлін й без того зірка, тому за неї я спокійний.

Приземлившись на рідну землю, навіть дихалося легше. Сподівався, що тепер вся пригода на острові залишиться лише в спогадах, а ще краще сном. На парковці побачив свою красуню і настрій мій значно покращився. Попросив Ярика пригнати її. Зустрічатися з ним не був готовим, бо знав, що Рита розповіла йому все. Інакше б він чекав би біля автівки. Та це на краще. Разом з моєю зачіскою, доведеться змінювати й все моє життя. 

Сховавши валізи у багажник, я сів за кермо, але не квапився заводити двигун. Втомлено заплющив очі, всміхнувшись. Чомусь пригадалася наша з Улею прогулянка на острові, де я пообіцяв колись прокатати її на нормальній швидкості, даруючи справжні емоції. З якимось жалем подивився на пасажирське сидіння й завів двигун. Гнав в рамках дозволеного, бо до всього мені бракувало тільки поліціянтів. Але відчувати таку рідну атмосферу, роботу двигуна, яку Ярик майстерно підкорегував після минулих перегонів, було кайфово. Ось найкраще заспокійливе для мене. Мабуть, таки варто переглянути пропозиції щодо міжнародних змагань… Далі від усіх… Лише я та вона… Провів рукою по кермі й всміхнувся.

Додому їхати не хотів. Поки що був налаштований на тишу, тому поїхав у читальню. Точніше спершу на паркінг, залишити там автівку, а вже звідти кілька метрів можу й пройти. Відімкнувши двері, я пройшов одразу до кабінету. Прийняв душ й перевдягнувся у зручний одяг, як вже не раз робив до цього. Спати довелося на вже звичному дивані. Подумки підмітив, що сьогодні вони зачинились раніше звичного. Хоча підсвідомо я вже налаштовувався на те, що варто почати шукати нового баристу та механіка. 

На ранок прокинувся від голосів у читальні, до яких спросоння не сильно прислухався, але глянув на годинник, що було досить рано для відвідувачів. Підслуховувати я не збирався тому вийшов одразу. Спинився у дверях. Обидва були вкрай здивовані, побачивши мене вже тут. Тепер відчувалась напруга, як від суперників, чого я й боявся раніше і через що вимушений був мовчати, бо не хотів цього між нами.

– Привіт… – привітався я й пройшов до кавової машини. Доки клопотався над заварюванням кави, чув їхні кроки. – Сподіваюсь, обійдемося без мордобою та зайвих слів. Хочете йти, то я не тримаю жодного з вас.

– Ти прихворів? – почувся голос Ярика, а згодом й сам став біля кавоварки. – Відсунься, це моя робота, а не твоя.

Потім наші погляди перетнулися й важко було не помітити розуміння в його очах. 

– Ти ж ніби був налаштований бити морду кожному хто…

– Лерік, вгамуйся. Твої почуття до Рити здивували, але не настільки, щоб товкти твою милу мордочку. – Оглянув моє коротке волосся й всміхнувся. – Та й за чуприну тебе вже не потягаєш. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍