Тонке Драгт - Лист до короля

class="p1">Вранці вони попрощалися з тими, з ким познайомилися останнім часом біля підніжжя Великих гір, і почали своє сходження на гору.

— Тепер я знову в знайомих місцях, — сказав Пак-кі наступного дня, коли юнаки проминули Філамен. -Мандрівка була пречудова, проте саме тут я почуваюся вдома.

Хлопці, звісно ж, знову зайшли до Таккі та Елії, які прийняли їх сердечно, але трохи розгублено.

— Дивина! — мовив Таккі. — Де ж це ти був, Пак-кі, і що робив, що повертаєшся з мечем на поясі, наче справжній лицар?

— Та ніякий я не лицар, — засміявся Паккі. — Мій товариш — лицар, це правда.

Тіурі похитав головою й пробурмотів:

— Поки ще ні, Паккі.

— У вас такий вигляд, начебто ви ціле життя прожили, — зауважив Таккі. — Сподіваюся, вам є що розповісти. Питаю це, головним чином, заради Елії, їй буде особливо цікаво вас послухати.

— Якщо знову говоритимеш, що я занадто допитлива, — попередила жінка, — залишишся сьогодні без пудингу!

— То краще я помовчу, — засміявся Таккі.

— Ми все розкажемо, тітонько, — пообіцяв Паккі, -уже вкотре! І тепер, коли я тут, мені й справді важко повірити, що все це справді трапилося.

Паккі повторив ті самі слова, що й два дні тому, коли вони з Тіурі стояли на «оглядовій вежі», аби ще раз подивитися на королівство Унавена.

— Скільки часу минуло, — запитав Паккі, — відтоді як ми були тут минулого разу?

— Десь тижнів зо три, — відповів Тіурі, роздумуючи.

— Тоді ми ще не знали, що на нас очікує і який має вигляд все зблизька.

— І ми побували далі, ніж можна побачити звідси, -додав Тіурі.

Вони постояли ще трохи, милуючись краєвидом, перш ніж продовжити подорож.

— Ми вчасно повертаємося, — зауважив Паккі. — Невдовзі почнуться осінні дощі й переходити гори буде важко.

Наступного дня вони дійшли до перевалу й провели ніч у печері під сьомою скелею. Іти було вже зовсім недалеко. Погода стояла гарна — набагато краща, аніж минулого разу, і велика частина шляху переважно вела вниз.

Паккі з радістю впізнавав знайомі місцини. Однак, наближаючись до хижки відлюдника, ставав дедалі мовчазнішим. Тіурі це дивувало, бо його друг не видавався втомленим.

Коли хлопці вийшли на стежину, що вела до хижі, було вже темно, та попереду вони побачили світло, яке вказувало їм шлях. Це виявився ліхтар, розміщений біля хижки.

Менаурес вийшов з дому — він очікував на них.

— Увесь день я відчував, що саме сьогодні ви маєте повернутися, так воно й сталося. Ласкаво запрошую!

За мить юнаки вже сиділи за столом. Найперше вони повідомили Менауресу, що доручення вдалося виконати.

— Радий це чути і радий, що ви стали добрими друзями. Я на це сподівався.

— Ви знали, що я піду з Тіурі? — запитав Паккі.

— Так. Я не здивувався, коли ти не повернувся.

Паккі слухав його з розкритим ротом. Деякий час він дивився на відлюдника й нарешті вимовив:

— Я маю передати вам привіт від короля Унавена.

Менаурес з гідністю вклонився:

— Дякую.

Знову запанувала тиша. Тіурі дивився на відлюдника, на Паккі й думав: «Чи справді Менаурес — брат короля? Вони дуже схожі», — та спитати не наважився.

Здається, Паккі думав про те саме, бо запитав:

— Ви знайомі з королем Унавеном?

— Ти ж знаєш, — усміхнувся відлюдник.

— Ви його добре знаєте? — не вгамовувався хлопець.

— Звісно, — усміхнувся Менаурес, і його темні очі заблищали.

— Чому ж ви не попросили нас переказати йому вітання? — запитав Паккі.

— Мій брат і так знає, що я про нього багато думаю. Так, він мій брат! Ти це хотів знати, Паккі?

— Т-так. — Паккі густо почервонів.

— Ти міг запитати прямо. Не знаю, як ти збагнув, але якщо вже здогадався, то я не заперечуватиму.

— Ви дуже схожі на короля! — зрадів Паккі.

— Сприймай мене тим, ким я завжди був для тебе. Не принцом, не герцогом, а відлюдником у горах.

Тіурі подумав, що в поставі і манерах відлюдника, попри все, є щось королівське. Простий одяг і надмірна худорлявість аніскілечки тому не завадили.

— А тепер розкажіть про вашу подорож, — попросив Менаурес.

Друзі почали розповідати, та говорив більше Тіурі, Паккі раптом примовк. Тіурі здивовано поглядав на товариша, не розуміючи, що з ним.

Трохи згодом, коли хлопці лаштували собі постіль із соломи та ковдр, Паккі несподівано запитав:

— Ви сумували за мною, Менауресе?

— Звісно, — лагідно відповів відлюдник.

— Знаєте що, — продовжував Паккі, — Тіурі сказав вам, що я збираюся йти з ним до короля Дагоната. Та якщо ви будете без мене сумувати, я, звісно ж, нікуди не піду.

— Те, що я сумував за тобою, не означає, що ти маєш усе життя сидіти біля мене, — відказав Менаурес. — Було б неправильно думати так. Можеш спокійно їхати.

— Я. — почав був Паккі, та осікся і запитав: — Нічого не трапилося, поки нас не було?

Тут і Тіурі запитав:

— Ви знаєте, що зробив Ярро? Він був у вас?

— Так. Ми довго говорили. І я думаю, Тіурі, він більше не служитиме правителю Евіллану.

Більше нічого не сказавши, Менаурес побажав юнакам доброї ночі. Сам він не ліг, а вийшов надвір, двері ж, так само як і минулого разу, залишив прочиненими.

Тіурі втомився й одразу задрімав. Раптом йому здалося, що Паккі нахилився до нього й щось пошепки запитав. Він розплющив очі, але Паккі тихо лежав поруч.

Тіурі повернувся на бік і знову задрімав, та, почувши, що Паккі тихенько встав і вийшов з хижки, знову розплющив очі. Потім Тіурі почув, як його друг щось говорить відлюдникові, проте слів розібрати не міг. Відповідь Менауреса, однак, була чіткою і зрозумілою:

— Тобі не обов’язково йти, Паккі. Якщо гори тобі більше до душі, зоставайся тут.

Тіурі одразу прокинувся, сон як рукою зняло.

Паккі щось нерозбірливо пробурмотів, а потім промовив:

— Я пообіцяв, Менауресе, що піду з ним. Я сам просив його про це! Я хотів цього, хотів стати його зброєносцем. Але тепер, коли я повернувся в гори, то відчуваю, що належу горам і мій дім тут.

— Насправді людина не має дому на землі, — мовив відлюдник. — Але я розумію тебе. Ти відчуваєш, що твоє місце тут.