Майкл Крайтон - Загублений світ

залишив позаду тропічну річку і рушив у темряву. Стукіт двигунів відбивався луною у стінах печери, коли Торн вів човен швидкою припливною течією. Зліва від них був водоспад, крізь каскад води пробивався сонячний промінь. А потім вони прорвалися за межі високих скель та гуркоту прибою у відкритий океан. Келлі радісно закричала і обійняла Арбі. Той скривився та усміхнувся.

Левін озирнувся на острів.

— Мушу визнати, я ніколи не думав, що ми це зробимо. Але виходячи з того, що на місці є камери та робочий канал зв’язку, я очікую, що ми продовжимо збирати дані, доки нарешті не отримаємо відповідь на питання про причини вимирання видів.

Сара Гардінг глянула на нього.

— Можливо. А може, й не отримаємо.

— Чому? Це ж ідеальний Загублений Світ.

Вона здивовано глянула на нього.

— Нічого подібного, — відповіла вона. — Тут забагато хижаків, хіба не пам’ятаєш?

— Ну, це може здаватися, але ми не знаємо…

— Ричарде, — сказала вона. — Ми з Іяном переглянули записи. Багато років тому на цьому острові зробили помилку. Ще тоді, коли працювала лабораторія.

— Яку це?

— Вони створювали дитинчат динозаврів, але не знали, чим їх годувати. Певний час їм давали козяче молоко, це дуже добре. Воно є гіпоалергенним. Але коли хижаки підросли, їх почали годувати екстрактом тваринного білка — подрібненої баранини.

— І що з цим не так? — спитав Левін.

— У зоопарках ніколи не використовують баранину, — відповіла вона. — Через ризик інфекції.

— Інфекції,— тихо повторив Левін. — Якої інфекції?

— Пріони, — відповів Малкольм з іншого кінця човна.

Левін мав спантеличений вигляд.

— Пріони, — сказала Гардінг, — це найпростіші хвороботворні організми, ще простіші, ніж віруси. Це просто фрагменти білків. Вони настільки прості, що навіть не можуть вторгнутися в тіло — лише коли їх ковтають. Але після того, як їх один раз з’їдять, вони спричиняють хвороби: свербець у овець, сказ у корів, і куру, хворобу мозку, в людини. А в динозаврів виникла пріонна хвороба під назвою DX від поганої партії екстракту овечого білка. Лабораторія боролася з цією хворобою багато років, намагаючись її позбутися…

— І ви кажете, що їм це не вдалося?

— Якийсь час здавалося, що в них все вийшло. Динозаври процвітали. Але потім щось трапилося. Хвороба почала поширюватися. Пріони виділяються з послідом, тож, можливо…

— З послідом? — перепитав Левін. — Компі їли послід…

— Так, усі компі інфіковані. Компі — сміттярі, вони поширюють білок, коли їдять туші мертвих тварин, і інші сміттярі теж заражаються. Зрештою, всі раптори були інфіковані. Раптори нападають на здорових тварин — не завжди успішно. Один укус, і тварина стає інфікованою. І так, крок за кроком, інфекція знову поширилася по всьому острову. Ось чому тварини вмирають рано. А рання смерть дозволяє підтримувати значно більшу популяцію хижаків, ніж можна було б очікувати…

Левін не на жарт розхвилювався.

— Знаєте, — сказав він, — мене вкусив один з компі.

— Я б не переживала, — сказала Гардінг. — Може бути слабкий енцефаліт, але зазвичай це просто головний біль. Ми повеземо тебе до лікаря у Сан-Хосе.

Левін почав пітніти. Він витер чоло долонею.

— Насправді я вже не дуже добре почуваюся.

— Це триває тиждень, Ричарде, — сказала Гардінг. — Я впевнена, що все буде гаразд.

Левін з нещасним виглядом відкинувся на спинку сидіння.

— Але річ у тім, — сказала вона, — що я дуже сумніваюся, ніби цей острів може багато розповісти вам про вимирання видів.

Малкольм на мить втупився у темні скелі, а потім заговорив:

— А може, так і має бути, — сказав він. — Бо вимирання видів завжди було великою загадкою. На цій планеті воно відбувалося п'ять разів, і не завжди через астероїд. Усіх цікавить вимирання під час крейдяного періоду, коли вимерли динозаври, але ж були ще вимирання наприкінці юрського і під час тріасового періодів. Вони були серйозні, але це ніщо порівняно з пермським вимиранням, що знищило 80 % усього життя на планеті — на морі і на суші. Ніхто не знає, чому сталася ця катастрофа. Але мені цікаво, чи станемо ми причиною наступної.

— Як це? — спитала Келлі.

— Від людських істот стільки шкоди, — сказав Малкольм. — Я іноді думаю, що ми — своєрідна чума, що має вичистити планету. Ми знищуємо так добре, що мені іноді здається: може, це і є наша функція? Можливо, кожні кілька ер на землю приходить якийсь вид, який вбиває решту тваринного світу, розчищує палубу і дозволяє еволюції перейти до наступного етапу.

Келлі похитала головою. Вона відвернулася від Малкольма і пересіла ближче до Торна.

— Ти все це слухаєш? — спитав Торн. — Я б не сприймав це надто серйозно. Це просто теорії. Люди не перестають їх створювати, але справа в тому, що теорії — це просто фантазії. І вони змінюються. Коли Америка була новою державою, люди вірили у дещо під назвою флогістон.[33] Знаєш, що це таке? Ні? Ну, це неважливо, бо це все одно не було правдою. А ще вони вірили, що людська поведінка контролюється чотирма тілесними рідинами. І що Землі лише кілька тисяч років. Тепер ми вважаємо, що Землі чотири мільярди років, віримо у фотони та електрони і думаємо, що людська поведінка контролюється такими речами, як самолюбство та почуття власної гідності. Ми думаємо, що ці переконання більш наукові і кращі.

— Хіба це не так?

Торн знизав плечима.

— Це все одно просто фантазії, а не реальність. Ти коли-небудь бачила почуття власної гідності? Можеш принести його мені на тарілці? А як щодо фотонів? Не принесеш?

Келлі похитала головою.

— Ні, але…

— І ніколи цього не зробиш, бо цих речей не існує. Незалежно від того, наскільки серйозно їх сприймають люди, — сказав Торн. — Мине століття, люди озиратимуться на наш час і сміятимуться з нас. Вони скажуть: «Знаєте, в що тоді вірили люди? У фотони та електрони. Ви можете уявити собі подібні дурниці?». Вони добре сміятимуться, бо тоді в них будуть ще новіші і кращі фантазії.— Торн похитав головою. — А між тим, ти відчуваєш, як пливе човен? Це море. Воно справжнє. Відчуваєш запах солі в повітрі? Тепло сонця на своїй шкірі? Це все справжнє. Бачиш нас всіх разом? Ми справжні. Життя прекрасне. Це дар — жити, бачити сонце і дихати повітрям. І нічого іншого в світі немає. А тепер глянь на цей компас і скажи мені, де південь. Я хочу плисти до Пуерто-Кортес. Нам усім час додому.

Подяки

Цей роман — абсолютна вигадка, але під час його написання я запозичив багато досягнень вчених у різних галузях. Я особливо вдячний праці