Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

вечерю, до їхнього столу поквапився огрядний офіцер і запросив Арету до танцю. На диво, вона не опиралася, а всміхнулася йому і ледь не з задоволенням і вдячністю прийняла ці запросини. Хлопця це збісило, він налив собі повний келих і випив. Потім другий.

«Навіщо вона це робить? Вона ж їх ненавидить». Він цього не міг зрозуміти. Не міг зрозуміти, чому Арета так мило всміхається до свого партнера, ба навіть заливається сміхом, мабуть, радіючи почутим компліментам. Олесь знічев’я розглядав залу. Вона й справді скидалася на казарму, більшість відвідувачів були військовими. Вони весело галділи, замовляючи раз по раз нові напої та музику, а потім йшли танцювати, вицокуючи підкутими обцасами. Жінки були назахват, бо їх було менше.

Потім її той кабан провів до столу, присунув крісло і вклонився. Олеся він просто не помітив. Його не було. Він був прозорий, як шкло.

— Не вистачає, щоб ти ще з цими... витанцьовувала, — буркнув Олесь.

— Заспокойся, Ольчику. Це не те, що ти подумав. Будь розумним. Невже тобі хотілося б скандалу на рівному місці?

Ого! Ольчику! Так ще вона до нього не зверталася.

— Що ти йому сказала про нас?

— Нас?

Він зрозумів: «нас» не існувало. Його починало все це ще дужче нервувати. Цей її тон, зверхність, якої раніше ніколи не помічав, і несподіване відчуження. Йому захотілося демонстративно зірватися з місця й піти. Але сил на те не було. Арета його притягувала, володіла ним і зневолювала. Можливо, цим байдужим і зимним тоном хотіла остудити його почуття, які не вели нікуди. Йому на язику крутилося «кохаю», але боявся промовити, щоб часом не сполохати її різким рухом. Він бачив, що вона його признання, принаймні тут і зараз, не сприйме. Але слово це не покидало його, він подумки проказував його, сподіваючись, що вона, як то вже було не раз, відчитає те слово з його думок. І подумки цілував ці великі пишні вуста, розмальовані так виклично і звабно. Однак чи то вона його не чула, чи вдавала, що не чує, бо що вона могла відповісти йому на це?

Олесь розповів дівчині, як її шукав, як сумував за нею, відважився навіть признатися у своїх стражданнях без неї, як його охоплював неймовірний відчай і страх, що більше її не побачить. Хоч він і не вживав слова «кохання», але все його єство випромінювало це почуття. Дні, прожиті без Арети, згадувалися, як марно втрачені, бо він жив лише пам’яттю про неї, і сама лише думка, що вони знову повинні розлучитися, жахала його. Він розповів їй про нав’язливі сни, бо і в снах шукав її, намагався зателефонувати, але не міг згадати номеру. І це його страшенно вимучувало, він прокидався і щойно тоді згадував, що Арета телефону не має. І ось знову йому доведеться бачити ті самі сни, які вже почали лякати.

Вона слухала все це з вдячністю в очах, але жодним словом не підбадьорила, лише тепло усміхалася. Можливо, в її сумних очах навіть зблиснули сльози, бо вона хутко піднялася, прихопила торбинку і пішла до туалету.

Олесь дивився їй услід і йому здавалося, що зараз вона зникне, просто втече від нього, не бажаючи більше слухати його теревені. «З жінками так не можна, — раптом забринів у вухах голос Косача, — жінки не люблять тюхтіїв. Їм потрібна мужня залізна воля, тверда рука і владний голос». Але Арета повернулася. Її очі світилися, а в кутиках вуст грала усмішка.

Вона сіла, надпила вино і подивилася на Олеся розпроміненими очима, наче бачила його вперше, і до цього не було усіх тих розмов, які бриніли за цим столом. Але Олеся гнітило безліч питань.

— Скажи, — почав він, — Гітлер справді оволодів надприродними здібностями? Я про Вріл.

— Ти знову про це, — промовила вона сухо. — Та якщо так дуже хочеш знати, то ні, не оволодів. Але тобі не варто цим перейматися. В тебе інший клопіт. Щоб ти розумів... Від полковника Ваврика їм відомо, куди перед втечею на Захід завітали ми з твоїм батьком.

— Ти про кнайпу Сальомона?

— Так. Але він знає не все. Про те, що там була також я, він не знає. Сальомона вже арештувало гестапо і рано чи пізно привезуть сюди. Твій тато сказав тим з Аненербе, що ви лише удвох переходили кордон. Але нас було троє! І третьою була я. У вас нема часу на роздуми.

— Звідки тобі все це відомо? — не міг отямитися він від такої навали новин.

— Ну, ти ж знаєш, що я не лише поетеса? Я несу на собі цей хрест. За всіх, за всіх... — вона спорожнила келих і сказала, щоб він замовив ще пляшку.

— Ти впевнена? — перепитав Олесь. — Це не дешево.

— Не переживай. Сьогодні особливий день.

Він не зрозумів. У чому особливий? У тому, що вони нарешті зустрілися? Що перейшли на ти?

Вони надпочали третю пляшку червоного іспанського вина, коли Арета сказала:

— Наші стосунки зі світом повинні бути усталені перш за все на терені нашої душі. І цієї умови не можна порушити. Що б не діялося назовні, добре чи погане, наша душа залишається чистою, так само, як наша воля і віра, — вона хвильку помовчала і кивнула в бік примосту, на якому розташувалися музики. — А зараз ти підеш до банди і замовиш танґо «Та остання неділя», — вона простягнула йому п’ять райхсмарок. — А потім покинеш ресторацію.

— Без тебе? — обурився він. — Ні, я не піду. Після того всього, скільки я тебе шукав, думав про тебе, ти хочеш мене так швидко позбутися?

— Не сперечайся, — обірвала вона твердо. — Ти пригадуєш, що винен мені подарунок?.. Ну, от і настав той час. Тобі треба квапитися до батьків.

— А ти... що ти збираєшся тут робити?

— Я ще маю одну коротку зустріч. Але тебе тут не повинно бути. — Вона поманила його пальцем, і коли він нахилився до неї, думаючи, що вона хоче щось сказати, Арета поцілувала його у вуста, прошепотівши: — Не забувай мене.

То були її останні слова.

Розділ 81

Ормос, листопад 2019. Бісмарк везе із Андроса не тільки яскраві спогади

Величезний пором відштовхнувся від причалу і став з наростаючою швидкістю віддалятися від порту Гавріо. З верхньої палуби Олег спостерігав за двома пінистими вирами на воді, що діагонально розходилися в різні боки.

Тепер, коли пором вийшов з порту, відчуття зайвої величезності судна зникло. Це в порту «Golden Star Ferry» — «Пором золота зірка» — як хмарочос височів над пристанню, а тут — над безкраїм морем його розміри і масштабність маліли, і дух уже не захоплювала його висота.

Бісмарк стояв ще хвилин п’ять, проводжаючи поглядом портове містечко. Тримався за перила. Під ногами на залізній підлозі — торбинка і наплічник. Над головою — дим з корабельної труби. Від диму в носі терпкий запах згорілого дизельного