Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

— Що? — не зрозумів Бісмарк.

— Я кажу, що ти — хранитель Марії і саме тому мене шукав?

Павза, що виникла після цих слів, схоже, не дратувала Польського. Він продовжував спокійно і уважно спостерігати за обличчям хлопця.

— Хранитель, це ніби як «брат»? — Нарешті промовив Олег невпевнено. — Я знаю одного, «брат» Коля. Він зараз Ріну охороняє. І Клейнод молодший, коли мені вашу посилку передавав, сказав, що я тепер її хранитель.

— Ось як, — видихнув старий. — Ти її розкривав?

Бісмарк похитав головою.

— Ні, — додав. — Я обіцяв не розкривати. Я її просвітив на рентгені. Там ключ.

— Правильно, — старий посміхнувся.

— А де замок і що за замком? — Обережно поцікавився Біс­марк.

— За замком — вирубана в камені печера-кімнатка, в якій перед тим, як піти в Київ на княжий двір, відпочивали хрестоносці, які привезли київському князю еліксир, тобто «молоко вічності», яким продовжували собі життя сильні світу того майже тисячу років тому. І в цій печері вони залишили свою супутницю, сподіваючись, що її ніхто там не знайде.

— А що це за «молоко вічності»? Білий порошок? — Чомусь Олегові здавалося, що старий зараз замовкне і більше ні слова не скаже.

— Ні. Це молоко Богородиці. Воно перетворюється в кристали чи в порошок через кількасот років...

— Справжнє молоко?! — здивувався Бісмарк.

— Спочатку було справжнє, а потім стало «божественним брендом», але з тими ж властивостями. Та й щоразу з особливою історією. Просто потім Свята Марія стала народжуватися, як звичайна дитина. Ну, як Далай Лама. І якщо її не виявляли, то вона доживала життєвий термін без пригод, відповідно до епохи. А якщо виявляли, то за нею починалося полювання і біля неї з’являлися два хранителі, які її ховали в печері, де її молоко, що виникає від любові, але не від зачаття, накопичувалося в ній, у повітрі, яким вона дихала. Воно осідало на стінах, покриваючи їх особливим чудодійним інієм, здатним зберігати якості молока довгі сторіччя. Зрештою, цей молочний іній кристалізувався, але все одно залишався чудодійним. Часто про таку Марію дізнавалися князі або інші володарі, вони наказували знайти та вбити хранителів, а її викрасти. Інколи хранителів убивали разом з Марією, бо вона теж боронила себе до останнього, і тоді в іншій країні народжувалася нова Марія, і все починалося спочатку.

— Це Ріна, — видихнув уражений розповіддю Бісмарк. — Це Ріна — Марія! І її вже довгі роки використовує Вавріков! Він їй розказує, що був другом батьків. Вона думає, що знає його з дитинства. У неї синдром «хибного материнства» — молоко без вагітності.

— Так, це Марія! — схвильовано промовив старий археолог. — А де вона зараз?

— У мене вдома. Її охороняє «брат» Коля.

— У безпеці вона буде тільки під землею, — промовив Польський.

— У печері під замком, ключ від якої лежить у посилці? — Старий кивнув. — А де ця печера? Десь у Печерській Лаврі?

Старий зітхнув, подивився задумливо Олегові в очі.

— Ні. Не в Печерській. Кілометрів десять звідти. В напрямку Єрусалиму.

— Ви в цій печері вже були?

Польський похитав головою.

— Не встиг. Та й не можна було. За мною вже стежили друзі Ваврікова.

— І що, вона має просто сидіти в цій печері?

— Так. Сидіти і бути напоготові, що дуже скоро її допомога буде потрібна тисячам і тисячам. Зі Сходу може в будь-який момент прийти велике лихо.

— До Києва?

— Це лихо накриє не лише Київ! І не лише Україну! Всіх врятувати навіть Марія не зможе! Та принаймні вона буде спасати тих, хто відважиться боротися разом із нею. Їхні рани вона залікує своїм молоком. Але всіх не порятує... Ні. Їй просто забракне сил.

— Але ж це означає, що вона мусить принести себе в жертву.

— Вона завжди приносить себе в жертву. Ти просто цього поки що не розумієш.

Розділ 80

Краків, липень 1941. Качка з журавлиновою підливою під іспанське вино і танґо з окупантом

Олесь слухав її вірш, і обіймав його незрозумілий страх. Здавалося, що він її втрачає. Втрачає те, чого й не мав.

— Замов ще вина, — сказала вона, торкнувшись його руки.

Він кивнув кельнерові й показав на пляшку. Далі вони мовчали. Потім випили. Їм принесли дві половинки запеченої качки в червоній підливі. Олеся щось мучило. Щось недоговорене. Аретине обличчя було вже не таке просвітлене, як звикле, воно щодалі, то похмурніло. Вона ледь помітно віддалялася кудись за обрій.

— Їж, — кивнула вона, — така смакота трапляється нечасто.

Раптом вона почула знайомий голос, рвучко озирнулася і тихо зойкнула:

— О, Господи! Чого вони сюди прителіпалися?

— Хто? — не второпав Олесь і підвів голову.

До ресторації увійшли Оксана Лятуринська і Ріхард Ярий. Поява цієї пари неабияк Арету знервувала.

— Ти знаєш Оксану? — запитала.

— Знаю, ми друкували її вірші. Бувала не раз у нашій редакції.

— Підійди до них, перекинься кількома словами і скажи чітко і виразно, дивлячись їй в очі: «Дощі цього літа будуть затяжні». Вона повинна відповісти: «Мої півонії побив град». Іди! Вже! Поки їм ще не запропонували столика, — скомандувала вона.

Олесь нічого не розумів, але не сперечався і поквапився навперейми, бачачи, як адміністратор розкрив папку й почав шукати їм місця. Вони привіталися.

— Радий вас бачити, — пробелькотів хлопець. — Ви не надто змокли...

— О, ми мали парасолю, — відказав Ріхард. — Ви самі?

— Ні, подруга приїхала зі Львова, — сказав Олесь і додав, дивлячись в очі Оксані: — Дощі цього літа будуть затяжні.

Її погляд зблиснув, вона зиркнула на Ярого і промовила:

— Так... Мої півонії побив град.

— Який град? — здивувався Ріхард. — Жодного граду тут не було.

— То ж не тут, а в Празі, — відмахнулася Оксана. — Мені в листі написали. Але я бачу, тут місця нема. Ходімо деінде, може, до Гавелка.

— Чому нема? Зараз нам щось підшукають, — перечив Ріхард.

— Ні-ні, мені тут не подобається. Глянь, скільки військових. Ресторація перетворилася на казарму. І всі на тебе витріщаються.

Вона просто силоміць потягнула його за руку до виходу. Адміністратор провів їх здивованим поглядом. Олесь повернувся до столу. Ті лихі передчуття, які гнітили його, ще більше посилилися, і раптом пойняла незрозуміла тривога. Він відчув, що мусить теж напитися. Він розлив вино і запитав:

— Що це було?

Арета здивовано подивилася на нього:

— Що саме?

— Ти щойно передала їй гасло. Це ж було гасло, чи не так?

— Це була така наша дівоча забава, — відповіла вона байдужим тоном і з усмішкою в кутику вуст.

— І що вона означає? — не вгавав Олесь.

— Та нічого особливого. Я її попередила, що тут присутній один бовдур з гестапо, який за нею намагався увихатися. Він би їм зіпсував увесь вечір. Отже, ми колись вигадали собі такі невинні гаселка, які мали означати одне: ушивайся якомога швидше.

Не можна сказати, що таке пояснення його задовольнило, але він розумів, що нічого іншого не почує. Коли вони скінчили