Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Захотілося поміняти місце стояння на місце сидіння. І, вже достатньо надихавшись корабельним димом, Бісмарк з речами перебрався до каварні. Просторий заклад, заставлений коричневими стільцями і білими круглими столиками, не привертав уваги пасажирів, бо вони не були туристами. Все це була місцева публіка, що перепливала з одного острова на другий у сімейних або інших справах.

Олег сів подалі від бармена, що нудьгував за прилавком. Не хотів, щоб той міг роздивитись, що Елефтерія дала йому в дорогу. А Елефтерія йому вручила цілий пакет з кальцуньями, пластикову пляшку з домашнім узо, набагато ароматнішим, ніж у тавернах, пластикове горнятко маслин і порізану хлібину, посипану кунжутом. Олегові навіть здалося, що при прощанні в її очах зблиснули сльози. Наче він був найостаннішим постояльцем в її будинку, і тепер вона навічно залишалася одна.

До Гавріо Олег доїхав ранковим автобусом. Автобуси на острові суворо прив’язані до розкладу поромів — про це він довідався лише в останній день перебування. Цей останній день, як і остання ніч, що відзначилася несподіваною появою Адіка і несподіваною його смертю, перевернули Олегів світ, відрізавши йому шлях у звичне минуле, до звичного себе.

Напередодні він повернувся до будинку Елефтерії біля третьої ранку, залишивши старого археолога заснулого в кріслі біля коминка, залишивши вбитого Адіка на підлозі, вимкнувши світло і зачинивши за собою двері. Про що він думав, коли повертався? Та ні про що. Він просто йшов, машинально переставляючи ноги. Він боявся думати. Він відчував холод на кінчиках пальців, але не знав, звідки виникало таке дивне відчуття: зсередини чи від прохолодного нічного повітря?

Незамкнені двері до будинку Елефтерії відчинились легко, не рипнули, не видали його пізнього повернення. Тільки дерев’яні сходинки пискнули неголосно під ногами.

До світанку він лежав на ліжку, то дивлячись у стелю, то заплющуючи очі і намагаючись заснути.

Отямився від своєї напівдрімоти, коли Елефтерія без стукання принесла сніданок. Зустрівся з нею очима. Вона вказала поглядом, що може поставити каву і грецькі пиріжки з сиром на балконі. Він кивнув.

Цей ранок здавався йому гучнішим, ніж попередні. Раз у раз десь поруч занадто голосно проїжджали машини і мотоцикли. Зосередитися на сонці і на морі не вдавалося. Взагалі зібратися з думками не виходило, бо думки його тягнули в минулу ніч, а він туди повертатися не хотів.

Знову десь зовсім поруч з будинком заревів мотоцикл, і його рев став віддалятися.

«Все ж треба буде до нього зайти, — думав Бісмарк і вже в самій цій думці відчував небезпеку і підступ. — Не зараз, пізніше... А якщо він попросить мене заховати труп? Сам бо він ніяк не зможе!»

Знову стало страшно. Опинитися в грецькій в’язниці замість повернення додому? Ні, в жодному разі. Та й немає на острові в’язниці! Чомусь у цьому він був упевнений. А якщо ні, то значить в’язниця десь на материку. В Афінах або найближчому місті. І там, у тюрмі, його позбавлять не тільки свободи, але й сенсу життя, і сенсу цієї подорожі, в яку він так мріяв вирушити.

«А що я міг зробити по-іншому? — задумався Олег. — Просто відтягнути Адіка від старого, якого він душив? А якщо б у того був ніж або заточка, і тоді вже я б лежав на підлозі мертвим. І старий б теж. Ні, по-іншому не можна було. Та й не знав я, що це Адік. — Заспокоїти себе цими начебто логічними міркуваннями не вдавалося. — Може, треба було викликати поліцію? — Запитала інша думка. Бісмарк важко зітхнув, зробив ковток кави, заїв шматочком кальцуньї з сиром. — Тоді б теж я зараз сидів у поліції і давав свідчення. Сидів би і зараз, і через місяць. І ніхто б не носив мені передачі...»

— Epistolí pros esás! (Тобі передали лист!) — Прозвучало за спиною.

— Ось би навчитися бути таким беззвучним! — Бісмарк обернувся до Елефтерії і побачив у її простягнутій руці складений квадратиком папірець. Розгорнув.

«Об одинадцятій у таверні “Λιθοδομή”! Г. П.»

— Георгій Польський, — розшифрував ініціали Бісмарк і звернув погляд на грецьке слово. Воно здалося йому знайомим. Особливо третя буква — високе, горизонтально перекреслене «О»! Згадалася таверна на набережній. Авжеж, це та сама таверна, де йому наполегливо пропонували пообідати кальмарами.

Несподівана записка відвернула Бісмарка від убитого Адіка і від страху відповідальності. Може, старий скаже, що бере провину на себе? Якщо так, то завтра до півночі він буде в Києві після двох поромів і трьох літаків. І все! Більше жодної Греції, жодних островів! Ну, його на хрін!

Олег озирнувся. Елефтерії за спиною вже не було. Вона пішла так само беззвучно, як і прийшла. В очі вдарив сонячний зайчик. Бісмарк примружився, нахилився праворуч, знову розплющив очі. Погляд упав на золотий перстень на мізинці.

— Від нього? — подумав з сумнівом.

Знайомий бармен, побачивши на вході в таверну Олега, підняв руки, немов збирався його обійняти.

Олег вітально кивнув і пройшов до «свого» столика. Цього разу в таверні звучала німецька мова. За сусіднім столиком три літні туристки пили пиво і їли мусаку. Старий запізнювався.

Бармен, не питаючи, приніс каву і узо. Поцікавився англійською, чи не хоче Олег пообідати.

— Я чекаю знайомого, — відповів Бісмарк.

Польський з’явився хвилин через п’ять. Насамперед він обійнявся з барменом і тільки потім роззирнувся і, зупинивши погляд на Бісмаркові, стримано кивнув. Вони з барменом ще хвилини дві розмовляли грецькою. При цьому один раз старий вказав поглядом на Олега. Тільки потім підійшов і сів навпроти.

Джинси, джинсова сорочка і поверх неї коротка джинсова курточка при сивій шевелюрі і бороді робили Георгія Польського схожим на старого хіпі. Обличчя його знову здалося Бісмаркові блідим. Воно і минулої ночі було таким. Але в блакитних, глибоко впалих очах світилася енергія, була присутня сила.

— Він мені казав, що вас не знає! — незадоволеним голосом вимовив Олег, кивнувши на офіціанта.

— Це острів, — пояснив Польський. — Тут прийнято захищати своїх від чужих! Він мені щойно сказав, що ти мене розшукував. Я сюди не часто заходжу.

Старий поліз рукою за пазуху і витяг звідти щось загорнуте в газету. Поклав на стіл і присунув до Бісмарка.

— Ти у мене забув, — пояснив. — Забери!

— Кинджал, — зрозумів Олег.

Опустив його в наплічник біля ніг.

— А що ви з ним будете робити? — прошепотів, нахилившись над столиком.

— Тут прийнято захищати своїх від чужих, — повторив археолог. — Не турбуйся! Я тобі інше хотів показати. Дай-но свій перстень.

Олег напружився. Але все ж зняв його з пальця і простягнув співрозмовникові.

Старий, озброївшись лупою на елегантній бронзовій ручці, обстежив перстень, потім простягнув його разом з лупою Олегові.

— Подивися уважно, — на його обличчі з’явилася хитра, мудра посмішка.

Бісмарк, що вже багато разів розглядав цей перстень, зокрема і через лупу, без особливого ентузіазму знову втупився на збільшені деталі символу на печатці.

— Ти бачиш, що їх троє? — запитав старий.

Бісмарк заперечливо похитав головою.

— Ні, їх двоє, — промовив неголосно. — Я вже розглядав...

— Їх троє! — наполягав Польський. — Придивися уважніше! Два лицарі-хранителі і між ними — захищена Марія. Її майже не видно, тільки