Айзек Азімов - Фундація та Земля

Він мовчав і не рухався ще тривалий час після того, як Блісс із Феллом зникли в себе в кімнаті. Власне, він лишався у цьому стані, доки Пелорат лагідно не спитав:

— Ґолане, з вами все гаразд? Вона ж вам не нашкодила?

Тревіз активно захитав головою, намагаючись позбутися відчуття, що паралізувало його.

— Все гаразд. Питання в тому, чи все гаразд там. — Він усівся за пульт управління, поклавши руки на дві відмітки, які ще нещодавно накривали долоні Феллом.

— Ну? — тривожно спитав Пелорат.

— Здається, реагує нормально, — знизав плечима Тревіз. — Цілком можливо, щось виявиться негаразд пізніше, однак поки що ніяких хиб не помічаю. — Тоді сердитіше додав: — Комп’ютер не має успішно поєднуватися з будь-якими руками, крім моїх, але у гермафродита були не лише руки. Я певен, то частки-перетворювачі…

— Але чому корабель здригнувся? Він же не мусить цього робити, правда?

— Ні. Це гравітаційний корабель, і в нас не має бути таких інерційних ефектів. Однак ця монстриця… — Він знову сердито замовк.

— Так?

— Підозрюю, вона поставила комп’ютер перед двома суперечними вимогами, і обидві були такі рішучі, що комп’ютер не мав вибору, окрім як спробувати виконати обидві водночас. Намагаючись утнути неможливе, комп’ютер, мабуть, на мить утратив свою безінерційність. Принаймні я так думаю. — А тоді обличчя Тревіза дещо заспокоїлося. — І це може бути й добре, бо зараз мені спало на думку, що всі мої розмови про Альфу Центавру та її супутницю були нісенітними. Я знаю, куди Земля мусила перенести свою таємницю.

4

Пелорат задивився на нього, тоді проігнорував останнє зауваження й повернувся до попередньої загадки.

— Як саме Феллом просила про дві суперечні одна одній речі?

— Ну, вона сказала, що хоче спрямувати корабель на Солярію.

— Так, звісно, вона цього хоче.

— Але що вона мала на увазі під Солярією? Вона не впі­знає її з космосу. Вона ніколи й не бачила її з космосу. Вона спала, коли ми квапливо відлітали з того світу. І попри те, що Феллом прочитала у вашій бібліотеці, і те, що їй могла розказати Блісс, я не думаю, що вона може як слід збагнути правду про Галактику, із сотнями мільярдів зірок та мільйонами населених планет. Якщо зростати так, як вона, під землею й на самоті, усе, що вона може — це збагнути основну думку, що є різні світи, однак скільки? Два? Три? Чотири? Для неї будь-який світ, який вона бачить, може виявитися Солярією, а зважаючи на силу її бажання, щоб це було правдою, і буде Солярією. А оскільки, припускаю, Блісс намагалася заспокоїти її, натякнувши, що якщо ми не знайдемо Землю, то повернемо її на Солярію, вона могла навіть дійти висновку, що Солярія розташована близько до Землі.

— Але звідки ви це знаєте, Ґолане? Чому ви так думаєте?

— Вона все одно що сказала нам це, Янове, коли ми ввірвалися до неї. Вона кричала, що хоче летіти на Солярію, а тоді додала «туди, туди», киваючи на екран. А що на екрані? Супутник Землі. Його там не було, коли я підвівся з-за машини перед вечерею, там була Земля. Однак Феллом, напевно, уявила подумки супутник, коли просила про Солярію, тож комп’ютер у відповідь мусив зосередитися на супутнику. Повірте, Янове, я знаю, як працює цей комп’ютер. Кому знати краще за мене?

Пелорат задивився на товстий серп світла на екрані й замислено мовив:

— Принаймні в одній із земних мов він називався «Місяцем», а в іншій — «Луною». Напевно, було багато й інших імен. Тільки уявіть, старий друже, цю мішанину у світі із численними мовами — непорозуміння, ускладнення і…

— Місяць? — перепитав Тревіз. — Що ж, це доволі просто. А ще, якщо подумати, дитина могла рефлекторно спробувати зрушити корабель за допомогою часток-перетворювачів, використовуючи власне джерело енергії корабля, і це також могло посприяти миттєвому інерційному збою. Але все це не має значення, Янове. Важливо, що через інцидент на екран вивело цей Місяць — так, мені подобається назва — та збільшило його, і він досі тут. Зараз я дивлюся на нього й дивуюся.

— Дивуєтесь чому, Ґолане?

— Його розмірам. Ми зазвичай ігнорували супутники, Янове. Вони такі дрібні, коли взагалі існують. Але цей інакший. Це світ. Він має майже три з половиною тисячі кілометрів у діаметрі.

— Світ? Ви ж не можете називати його світом. Він не може бути придатним для життя. Навіть три з половиною тисячі кілометрів діаметра замало. На ньому немає атмосфери. Я можу це сказати з одного погляду. Немає хмар. Окружність на тлі космосу чітка, і внутрішня крива, яка розділяє світлу та темну півкулі, також.

— Ви стаєте досвідченим космічним мандрівником, Янове, — кивнув Тревіз. — Маєте рацію. Немає повітря. Немає води. Але все, що це означає — що не можна жити на незахищеній поверхні Місяця. А під поверхнею?

— Під поверхнею? — із сумнівом перепитав Пелорат.

— Так. Під поверхнею. Чому б ні? Ви ж казали мені, що на Землі були підземні міста. Ми знаємо, що Трентор був під землею. На Компореллоні під землею розташована значна частина столиці. Солярійські маєтки були під землею майже повністю. Це доволі звичайна практика.

— Але, Ґолане, в кожному із цих випадків люди жили на придатній для життя планеті. Поверхня також була придатною, з атмосферою та океаном. Чи можна жити під землею, якщо на поверхні мешкати неможливо?

— Нумо, Янове, подумайте! Де ми живемо просто зараз? «Далека зірка» — крихітний світ із непридатною для життя поверхнею. Зовні немає повітря чи води, однак усередині ми живемо абсолютно комфортно. У Галактиці повно космічних станцій та нескінченного різноманіття космічних поселень, уже не кажучи про зорельоти, і всі вони придатні для життя лише всередині. Вважайте Місяць гігантським зорельотом.

— З командою всередині?

— Так. Мільйонами людей, наскільки нам відомо, рослинами, тваринами та розвиненими технологіями. Послухайте, Янове, хіба це не логічно? Якщо Земля у свої останні дні змогла відіслати групу поселенців на планету на орбіті Альфи Центаври, і якщо, можливо, з допомогою Імперії вони змогли спробувати її терраформувати, заселити океани, утворити суходіл там, де його не було, то чи не могла Земля також надіслати групу на свій супутник і терраформувати його зсередини?

— Гадаю, так, — вагаючись, мовив Пелорат.

— Це можливо було зробити. Якщо Землі було що приховувати, навіщо надсилати це щось на парсек, коли можна сховати це у світі, розташованому менш ніж за стомільйонну частину відстані до Альфи? І з психологічного погляду Місяць — набагато вдаліша схованка. Уявляючи життя, ні­хто не думає про супутники. Я теж не думав, як на те пішло. Місяць був у мене під носом, але думками я мчався до Альфи. Якби не Феллом… — Тревіз стиснув губи й похитав головою.— Гадаю, мені доведеться віддати їй належне. Якщо не я, це точно зробить Блісс.

— Однак послухайте, старий друже, якщо щось ховається під поверхнею Місяця, як ми це знайдемо? Там, напевно, мільйони квадратних кілометрів поверхні…

— Близько сорока мільйонів.

— І нам доведеться всі їх обстежити в пошуках чого?