Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

навмисне? – обізвався я, – з неспокоєм усвідомлюючи, як мої думки ведуть незалежне від мене життя, і від цього я роблюся сам собі дедалі чужіший.

– Навмисне? – уважно повторив збирач автографів, як лікар, який намацує, чи в пацієнта ще б’ється живчик.

– Правдоподібно, навмисне. Зрештою, – він зробив павзу, ніби зважуючи, наскільки обережно зі мною треба говорити, – це не виключає і нещасного збігу обставин, хоч у це важко, дуже важко повірити, знаючи, як влаштована людська істота, а я знаю. Я засадничо ніколи не вірю людям, і завжди життя визнає мені рацію, от вам приклад..

Однак прикладові так і не пощастило втілитися у слова, бо повернення кінорежисера затьмарило собою усе попереднє. Я навіть спочатку не пізнав його, настільки він змінився за короткий проміжок часу, як побував за рогом. Він наче одяг інше тіло, подібне до свого, тільки інакше, хоча з першого погляду я вагався б сказати, в чому саме проявлялася ця інакшість. Інакшими повернулися і поліцаї, інакшими виглядало й авто кінооператора, хоч ця інакшість уже піддавалася визначенню: авто відбігло десь смуг, тобто смуги цілком зникли під непрозорою цупкою піною, яка суцільно вкривала авто, наче за рогом воно щойно перетяло вапняковий океан, з дна якого вирвали вартового, що, похитуючись, на повну горлянку вигукував «омля!», «омля!», ляскаючи при тому долонями поліцаїв, куди перепадало, або вони його не тримали.

– Омля! Омля! Пустіть! – вигукував ущент п’яний вартовий, регочучи від видінь, які його, судячи з його поведінки, тісно оточували. Після кожної руляди він висолоплював язика, намагаючися відштовхнути тих, які допомагали витягати його з авта і поставити на ноги, і знову заходився реготом, немов його лоскотали зсередини, аж його тіло переливалося в руках поліцаїв. Утворювалося враження, ніби вони витягали з авта не людину, а пневматичний рульон, з якого, замість повітря, виходив регіт.

– Я сам, я сам! – випирскував вартовий, – віддайте мої ноги назад, вийдіть із моїх ніг, не робіть їх важкими! Пустіть! Не вбік, не вбік! Там вони не приростуть! – вигукував він, приймаючи стусани, певно, за спробу приростити йому до ребер ноги, від чого він ще гучніше заходився сміхом, імовірно, бачачи себе вже реброногим.

Нарешті допомагальники з сичанням поставили вартового на ноги й відпустили, та під ним, видно, пропадала земля, і Він не міг устояти. Його кинулися знову підпирати, а це його так розважило, що йому ще більше забракло рівноваги.

– Пустіть, я сам! – реготав вартовий, ляпаючи по кашкетах своїх поводирів, які, зігнувшися, поралися біля нього.

– Пустіть! Ви мені заважаєте йти. Вийдіть із моїх ніг, і я його зараз зловлю! Публіко, розступись!

– Таж пустіть людину!

– Ляпне на брук!

– Ну спробуйте, нехай ляпне, дайте волю людині, її право й ляпнутися, пустіть!

Його знову пустили. На цей раз вартовий заточився, але не впав, лише вирівняв хребет, а тоді несподівано так блискавично по, кривуляв до птаха, що я встиг тільки побачити, як він хапається за шию струся, як за вагонну ручку.

Публіка охнула, проте струсь, на диво, не запротестував, ніби його вже раніше призвичаїли до такого поводження.

– Він цяця, – сказав вартовий, – обераючись до публіки й тицькаючи в струся пальцем, наче то була купа сирого тіста. – Я ще знав його маму, він цяця, і я цяця. Ха-ха-ха!

– Ну, ну, досить, в’яжи його!

– Так, так, в’яжіть його, Бога ради, я теж не маю часу, я теж мушу геть, у мене стільки клопотів!

– Вмів випускати, тож тепер і в’яжи. Ось вірьовка!

– Я його не випускав! – здивувався вартовий, навіть не глянувши на кінець вірьовки, кинений йому поліцаєм. – Я його не випускав! – з образою в голосі повторив вартовий, аж переставши на мить хитатися від такої несподіванки. – Я його не випускав. Я тільки вийшов прополоскати горло! – і він, забувши своє обурення, з новою силою зареготав у тулуб струся, аж пір’я полетіло з птаха.

– Та в’яжи його нарешті! – роз’юшився поліцай, який кидав вірьовку.

– Ні, ні! – не погоджувався вартовий, – це неправда, я вийшов лише прополоскати горлянку. Жжіть! – і він двома пальцями показав, як він прополіскував горлянку. – Я струся не випускав!

– Випускав чи не випускав, зарядив катеринку! В’яжи його, сказано тобі!

– Ні, я кажу правду, – тягнув своєї вартовий, захоплений відновленням справедливости, – я струся не випускав. Я його тільки перевертав, це винні пакувальники. Не тим завинули, знизу трохи тим, а згори не тим. Газетний мотлох, самі оголошення, і жодного комікса, тільки на череві єдиний цікавий шматок про (вбивство: він її пляшкою, а вона його ножем, ха-ха-ха! А тоді я на хвилиночку вийшов. Жжіть! Тут жжіть і тут жжіть! Омля, омля! Тільки на хвилиночку. А потім. Ні, я його не розв’язував! Пощо розв’язувати, коли там жодного матримоніяльного оголошення? Ви гадаєте, я не годен? Я не одружуся? Ого-го, годен, та не траплялося нагоди. Ну ж, справді, ні, я його не розв’язував, струсь розв’язався сам, омля, омля!

– А як же, струсь сам роздзяпив двері й утік!

– В-і-н? – протягнув вартовий, заглядаючи в шию струся, наче там він угледів місце, яке підтверджувало, що струсь дійсно таке вчинив.

– Ні, – з тільки йому знаних прикмет дійшов висновку вартовий, скінчивши розшуки, – він не торкав дверей.

– Невже?

– Так, він – ні, двері відчинив я.

– Ви чуєте, ви чуєте? – заволав кінорежисер, – хіба я не казав, що це змова проти мене?

– Двері відчинив я, – повторив вартовий, обмацуючи себе, ніби бажаючи самому пересвідчитися, чи це дійсно він, а не хтось інший, і, ствердивши, що таки він, додав: – Я виходив до найближчого погребка. Тільки на одне пиво. Забракло повітря, а струсь дуже смердів. Він обкалявся.

– І це опудало дали мені, щоб доглядати за птахом! – заверещав кінорежисер.

– Ну там, без образ! – піддали з боку поліцаї, пригадавши, ймовірно, що в їхній присутності не вільно нікого ображати, навіть правопорушника.

– Очевидно, – приєдналися з гурту, – ану посидь годинами в таку спеку разом із струсем у маленькому авті, то й не тільки пива чи повітря захочеться!

– Струсь не міг сам вийти, він його напевно розв’язав! – лютував кінооператор.

– Я його не розв’язував, – відхилив обвинувачення вартовий, і, раптом, щось пригадавши, закричав щосили:

– Я зараз поясню, я зараз поясню, я зараз!

Однак, замість пояснення, його знову опав регіт. Правдоподібно те, що він збирався пояснювати, здалося йому таким веселим, що вартовий тільки булькав.

– Ви поліція, ви мусите це припинити! – підскакував кінооператор, проте на нього зашикали:

– Нехай пояснює! – посипалося з гурту, який, видно, одразу вичув, як насувається щось цікаве.

–,Чого там пояснювати, – обізвався якийсь статечний Дядя, – якщо вартовий перевертав струся, аби