Юзеф Ігнацій Крашевський - Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

— Ладо! — прокотилося серед юрм.

Після князя за плуг узявся найстарший з воєвод, а за ним усі інші; кожен, хоч хвилинку, а подержався за чепіги. Таким чином оборали довкола майбутнього городища, залишивши місце тільки для брами.

На пагорбі, край озера, розпалили святий вогонь, принесений з Ледниці; сюди вже навозили й колод, що мали послужити підвалинами для майбутнього княжого терема. За старовинним звичаєм, для того, щоб відігнати злих духів, будівлі закладали «на головах». Якщо не було інших офір, під першу підвалину вбивали півня. І тут стояло напоготові дванадцять полонених німців; вони б наклали головами, якби при розкопуванні раптом не виявили безлічі людських кісток; Візун оголосив це найкращою прикметою; тепер не було потреби позбавляти полонених життя: сама доля багато літ тому приготувала для Кнезьна пожертву.

І ось на колишнє попелище лягли колоди, окресливши на землі зруб майбутнього будинку. Посередині вже стояв стіл, засланий вишиваними рушниками, а на ньому лежав хліб, щоб ніколи не бракувало його в домі. Коли закладали зруб і поріг, за звичаєм, загнали сюди барана й забили в пожертву; лише після цього ввійшов князь, а за ним старійшини. Тут почали частувати всіх, хто б не завітав; годували й поїли цілий день і цілу ніч, співали пісень і веселилися.

На другий день розпустили по домах війська, вирядивши з ними воєвод; залишили тільки невеличкий загін для оборони нового городища й особистої охорони нового князя. Ратники з піснями розходились по лісах, благословляючи мир, що настав нарешті після наїздів і запеклих боїв.

У майбутньому городищі вже метушилися люди, квапливо ставлячи хати і щось будуючи. Не тільки для, князя, а й для його дружини зводились над Єленем та біля замку будинки; просто на очах росло поселення, яке, за переказами, колись уже тут існувало.

П'ястун, поки кінчали для нього терем, жив у звичайному курені, іноді навідуючи свою стару лісову хижу, за якою весь час сумував. Коли нарешті звели дах і можна було вже зачинити двері, а на черені розкласти вогонь, перевезли з-над Гопла в нове городище все майно П'яста, щоб колишня убогість і прості речі домашнього вжитку завжди нагадували князеві та потомству його, що він з кметів походить.

Хоч старий і носив князівський плащ та шапку, у світлиці він повісив свого сіряка, щоб постійно дивитися на нього; під вікнами мальованих покоїв звелів поставити вулик у пам'ять про лісові борті. А весною трапилася дивна річ: лелека, котрий жив на старій хаті, вимостив собі гніздо на даху терема. Свого єдиного сина Земовіта П’ястун виховував так, щоб не забував він звичаю землеробів і нарівні з убогими жив скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду.

Нам залишається тільки оповісти про долю Домана і Дзіви, що теж незабаром вирішилась.

Коли кмети роз'їхались по дворах, повернувся й Доман до себе додому; але він місця собі не знаходив, тинявся з кутка в куток і все думав, що його робити: чи викинути дівчину з серця, чи знову її викрасти і вже господинею привезти у свій дім. Добек усе ще лежав із своєю раною на Ледниці, поволі набираючися сил і здоров'я; отже, саме була нагода відвідати його, і це нікого б не здивувало. Та вирушив він не сам… Взяв із собою кількох найхоробріших челядників. У зв'язку з будівництвом князівського палацу і городища на березі озера скупчилось багато люду — теслів та інших майстрів. П'ястун особисто наглядав за будівництвом городища. Доман, прибувши сюди, знайшов більше свідків, ніж сподівався, і разом з челядниками поїхав далі, щоб знайти безлюдний берег, звідки можна було б переправитися на Ледницю.

Облюбувавши між двома пагорбками невеличку заплаву, зарослу очеретом і кущами верболозу, вони залишали коней. Рибалки дали їм човни, і Доман десь аж надвечір разом з п'ятьма челядниками поплив на Ледницю; поки пливли, він пояснив хлопцям, що мають робити.

Причалили за храмом, у такому місці, куди рідко хто запливав; сховавши човни у високій траві, Доман подався до хати Візуна. Старець, побачивши свого вихованця, підвівся і розпростер обійми: він любив його й дуже радів зустрічі з ним. Не сумнівався, що Доман прибув навідати Добка, який, хоч і кульгав, але вже міг вийти за поріг і прогулятись, спираючись на палицю. Коли Візун пішов, Доман признався другові, чого прибув сюди.

— Як старий повернеться, — сказав він, — ти забавляй його. А почуєш крик, постарайся, щоб він не кинувся в погоню, поки мої човни не відчалять від берега. Я привезу за неї викуп до храму, все дам, чого б не зажадали, а таки візьму цю дівчину. Я купив її кров'ю своєю.

Уже вечоріло, і Доман попрямував до храму, де сподівався знайти Дзіву, бо вона найчастіше біля вогню сиділа. Та її тут не було.

Він вискочив з храму, подивився в садок, оббіг майже весь острів, однак ні в кого не смів запитати про неї. Вже почало смеркати, як нарешті Доман здаля помітив її; вона йшла берегом, і він поспішив до неї. Впізнавши Домана, Дзіва спершу хотіла було прискорити ходу, щоб не стрітися з ним віч-на-віч. Але хлопець так спритно перегородив їй дорогу, що красуня не змогла від нього втекти. Тоді вона зупинилася, щоб не виказати, що боїться його. Доман підійшов до неї і навіть не привітався, ніби вчора бачив її.

На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.

— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.

— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.

— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.

Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.

Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.

Довкола не було живої