Юзеф Ігнацій Крашевський - Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

в найкращому вбранні, при повній зброї. З'явились вони в високих шапках і опанчах, з мечами й сокирами за поясом і, стискаючи в руках списи, оточили князя. Сторони перекидались недовірливими й неприязними поглядами. Лешки спроквола наблизилися й стали, і Бумир виступив наперед.

— От ми й прийшли, — почав він, — і пропонуємо мир вам та згоду.

— Порадимось, як нам бути, — відповів П'ястун, — хай висловляться старійшини.

Старійшини ще перезиралися між собою, як раптом з другого боку, крізь юрбу, що з цікавістю дивилась на це видовище, протиснулось двоє чужинців, тих самих, котрі вже не раз з'являлися в вирішальні хвилини; вони з повагою наблизились до П'ястуна. Той, побачивши прибулих, підвівся з вулика, на якому сидів, і привітав їх. З подивом почали розпитувати його, що воно тут за нарада і чого зійшлося сюди стільки люду.

— Це міжусобиця двох родів, що живуть на одній землі, — відповів старий князь. — Багато вона коштувала нам крові. А тепер Лешки пропонують мир і згоду, жадають дружби з нами.

— А ви? — запитав молодший з гостей.

Старійшини зараз порадять — заходьте й послухайте, що вони скажуть, і самі висловіться…

Побратими підійшли до старійшин, що колом сиділи, ті відразу ж упізнали їх і люб'язно привіталися з ними, радіючи, що ці молоді мужі братимуть участь у їхній раді. Потім заговорили найзапальніші, яким слова вогнем обпікали вуста, — накинулись на Лешків з погрозами й докорами, випоминаючи їм злодіяння батька і звинувачуючи в тому, що вони знову хотіли прибрати до рук владу. Деякі, особливо Мишки, виступали дуже різко, виливаючи всю злість на ненависний рід. Вони почали під'юджувати інших; вже пополотніли обличчя й здригнулися руки на руків'ях мечів, коли серед загального галасу підвівся молодший з гостей і попросив, щоб йому, як другу, дозволили слово сказати.

— Ми тут гості і прийшлі люди, — почав він, — але в душі у нас промовляє спільна матір. Шляхетні мужі, заспокойте ваші серця, простягніть одні одним руки, пробачте образи, забудьте кривди, живіть собі мирно! Ви ж самі кажете, що цих широчезних просторів землі для всіх вистачить, всіх вона прогодує. У вас є спільні, чужої мови і племені, вороги, проти яких ви повинні оборонятися. Кому ж на користь ваші звади і чвари, як не ворогам? Та чи ж не краще простягти одні одним руки? І оборонятися гуртом? Помиріться та живіть у згоді, помиріться!

Чужинець говорив так полум'яно і довго, так умів проникати в душі людські, що старійшини, котрі спочатку обурювались і невдоволено перешіптувались між собою, поволі заспокоїлись, полагіднішали, і по їхніх обличчях видно було, що вони схилялись до примирення.

Болько Чорний перший озвався:

— Тож хай буде згода між нами і мир, але чим ви підтвердите своє запевнення, що не порушите миру після того, як ми з вами його укладемо? Завтра ж німецькі діди або дядьки підмовлять Попельків проти нас, коли ми відпустимо людей додому, і підуть на громаду війною…

— Ми сидимо і сидітимем серед вас беззбройні, — озвався Бумир, — і наші голови в кожну хвилину можуть заставою бути.

— А хто заручиться, — додав Мишко, — що замість братерства, якого ви прагнете сьогодні, не зажадаєте завтра влади?

— Ми присягаємося врочисто на «камінь і воду», — відповів Бумир. — Дати слово, присягнутися, заставляючи голову, — оце й усе, що ми можемо зробити.

Нарада продовжувалась, висловлювались різні думки, а П'ястун та чужинці слухали мовчки, поки кожен не вилив гірких своїх сумнівів та застережень.

Нарешті новообраний князь підвівся і сказав:

— Ходімо до святого озера, хай кожен з нас візьме з собою для присяги камінець і, як колись батьки, перед лицем богів кине його на дно, примовляючи: «Як камінь у воду, хай підуть у непам'ять і наші міжусобиці, і чвари». Як камінь у воду!

— Як камінь у воду! — врочисто, в один голос вигукнули Лешки.

Воєводи та старійшини мовчали, але князь, піднімаючи камінець, глянув владно на них і промовив:

— Ходімо всі!

Люди з камінцями в руках урочисто рушили до озера, попереду Лешки, за ними — воєводи та П'ястун із старійшинами; підійшовши до води, князь перший кинув камінь; вслід за ним зробили те ж саме інші, сповнюючи околицю веселими криками. Потім потискали одні одним руки; всіх охопила велика радість, коли розійшлася по загонах вість, що війні кінець, що в полян згода і мир запанують, — Лешки і кмети віднині не ворогуватимуть, а житимуть за давніми законами, в братерській дружбі.

Сини Хвостка, хоч їм і неприємним, принизливим було примирення, — бо раніш вони б панували, а тепер мусили кланятись і коритись, — мовчки прийняли його. Інакше від них відрікся б увесь їхній рід.

Можливо, вони плекали надію що пізніше все обернеться по-іншому, і їм знову посміхнеться доля.

Всі, хто тут був, отаборилися на березі озера, звідси по дворах розіслали челядь по все необхідне для спільної учти. Мали відзначити свято миру й закладини стольного міста. Перший день пройшов в очікуванні — люди серед поля будували курені й напинали шатра. Торжество повинно було відбутись лише на другий день. Тим часом послали по гуслярів, старих співців і ворожбитів; послали й на Ледницю по Візуна, по святий вогонь для розпалення першого багаття, по воду із святого джерела. Поки йшли приготування, чужоземні гості, як це вже двічі траплялося, непомітно зникли.

Настав нарешті день закладин городища; ясно і весело сяяло сонце. П'яст із старійшинами, воєводами, гуслярами й ворожбитами вийшов у поле, де, за давнім звичаєм, мали парою чорних волів оборати межі майбутнього городища. Але сталося так, що за всіма готуваннями забули про волів та плуга і тільки тепер про це згадали. Всі дуже засмутилися. Старійшини почали оглядатись навколо, кого б це по них послати, аж зирк — стоїть серед поля чийсь новенький, перекинутий догори плуг, запряжений парою чорних волів.

Під спів гуслярів П'яст у супроводі старійшин та кметів, що перемішалися з Лешками, підійшов до нього, вхопив за чепіги, перевернув, запустив у землю, а воли, ніби його й чекали, рушили неквапною ходою, відвалюючи чорну лискучу скибу. Раптом, як і тоді, у день битви, високо в небі показалось двоє білих птахів і пролетіли над головою орача, а по обидва боки плуга крокували два лелеки, не боячись ані співу, ані юрм людських. Всі йшли за плугом П'ястуна, вздовж першої борозни, прокладуваної князем, а він, прооравши з добру стаю, передав плуг найстаршому після себе.

Моя скиба хай буде першою, але не єдиною; нехай усі об'єднають свої зусилля для побудови городища й столиці; а