Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Кому б?

А тиха пристань ожива:

В артілях виспіли жнива, Вантажать динь багряні кулі, І кавуни лежать поснулі.

За човном човен підплива.

Од цигарок снується дим,

І пахне житом молодим І рибним виловом багатим, Сухим засмоленим канатом І тютюном, як спирт, міцним.

Чому ж та круча нависа? Чому лиш чебер та роса Лежать на схилі одиноко,

І стовбур спалений високо,

Як меч, ввігнався в небеса?

І

Отож на пристані, як сон Зморив, узяв собі в полон Артіль вантажників, і тиша,

Замків закованих міцніша,

Лягла на тучі й на затон,

П’ятірка сивих плотарів Сиділа в тінях яворів.

Варили кашу на триніжку,

А молодий козячу ніжку Смоктав, і річ сповага вів.

Я теж підсів до них... «Тоді Дощі пройшли і на воді Ще хвилі в’юнились, ще зорі Стояли тихі та прозорі,

Як перші маки молоді.

Ще вечір спав в очеретах І полохливий мокрий птах Шукав гнізда. Об тій годині Знайшли їх трьох в оцій долині: Один юнак, а два — в літах.

Знайшов їх хлопчик із села Із нашого. Смертельна мла Ще молодого не зв’ялила,

А.двох старіших опалила,

Холодні очі сповила.

Вони уткнулися в пісок,

Немов заснули на часок,

І землю гріли під собою,—

Шматок землі, одбитий з бою, Плацдарм — на метр а чи на крок.

То добре — німців ні душі. Шумлять пошерхлі комиші.

Бійців тих два, приййявши муку, Плече в плече, рука на руку Лежать. Видать, товариші.

А третій попросив води,

Хлопчині каже: — Підведи,

Я ще живий, підходь-но ближче.— Його сховали на горищі,

І ранок змів його сліди.

То був юнак не з ближніх міст,

Чи комсомолець, комуніст,—

Ніхто не знав. Знайшли солдатом, То вже й мовчок. Немов за братом, За ним дивились. Падолист

Іще не вийшов із дібров,

Ще жовтень літа не зборов.

І*в ті години, ясні й гожі,

Юнак вже зводивсь насторожі, Відчув живу, гарячу кров.

Кажу, він був не з ближніх сіл,

А десь з Смоленщини, де стіл,

І хата, й люди — всім привітні, Зайди у лютому чи в квітні,

То хліб і сіль — завжди навпіл.

І в нас, і в них — цвіте в маю,

Жита одні, в однім краю,

А вечорами — хлопців гулі,

А влітку в них такі ж зозулі Кують в дубовому гаю.

Дніпро із їхніх шум-борів Тече до нас. А в матерів Такі ж смугляві, чесні руки,

А в довгі дні боїв і муки

І їхній край, як наш, горів...

Отож у темінь зореву На в’ялу, скошену траву Його поклали у стодолі, Забинтували груди кволі.

— Нічого,— каже,— оживу.

Неначе з тяжкого труда,

В пилу сорочка — аж руда.

А він хазяйці: — Що там, мати? Смертям двом,— каже,— не бувати, Одну ж обдурим, не біда.

Сусід одежину дає:

— Своє зніми, бери моє,

Ось, ось-бо нШці будуть скоро.— Він гляне скупо і суворо:

— Ні,— каже,— буду вже як є...

Лежить — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

З кишені вийняв білу хустку,

Неначе їхав у відпустку,— Затримавсь на передовій.

П’янить ромашкою трава, ї він, неначе у жнива,

Приліг спочить, сказати слово,

А тільки рана випадково Йому дихання забива.

Заснув. І сниться сон. Як тінь,

Все метучи у пил і тлінь,

Виходить смерть, старенька сваха,

З мішком дорожнім, костомаха,

Бреде між часу й поколінь.

А проти неї вітер-птах,

Отой, що виріс у житах,

Що гне дуби, як буйні коні.

Питає смерть: «Боєць на сконі?

Я з ним пограюсь попервах».

«Ні, не пограєшся, стара,—

Говорить вітер,— не пора.

Давай-ио битися з тобою,

Як переможцем вийдеш з бою, Кульгай, бери його з двора».

Як свисне щерблена коса,

Аж кров’ю бризнула роса,

А вітер: «Стій!» — і вище в тучі, Метнув на неї гори-кручі,

Аж захитались небеса.

Вона на нього — сліз потік,

Полки журби,— збирала ж вік.

А він — цвітінням, літиім-громом, Огнем любові, всім відомим,

Стару у піджилки підсік.

Та смерть сміється: «Братку, бре!» — За косу й знову за старе.

А він снаги узяв між люди,

Гарячим щастям їй у груди,

Та смерть і щастя не бере.

Він — блискавицею до ніг, Хлібами, плодом, все, що міг, Зібрав. А смерть жує охоче,

А костомаха знай регоче,

Кульгає в двір і на поріг.

І просить вітер у бійця:

«Постій зі мною до кінця».

І людським серцем — в очі смерті, Спалив, стоптав кістки потерті! Ще є в людей такі серця!

Сміявсь юнак о другім дні.

— Це,— каже,— в роті по мені, Мабуть, скучають. Сни на руку.— А за вікном земля од гуку Тряслась і корчилась в війні.

II

Ви чули, як шумлять бори У вересневі вечори?

І кожен вечір —у шоломі,

В шинельці — в далі невідомі Несе багряні прапори.

Де він спочине на землі,

Під курним небом, в ночі злі?

А з ним за дальніми містами,

За ріками і за мостами Курличуть мирні журавлі.

Бійцю полегшало, він міг Вже підвестися на поріг, Картоплю, зварену в «мундирах», Вже їв, як є, в розмовах щирих Летів, як птиця, в даль доріг.

Він думав часто, що в полку В таку годину, в ніч таку Об нім забули. Про кончину Сам командир в сумну годину Промову висказав палку.

Що, може, на передовій Його шукав весь перший рій.

Та де ж? І дощечку з зорею йому зробили, й над землею Вона над іншим кличе в бій.

А він живий, дивись, живе!

Чуття бринить легке й нове,

Ще день чи два — і він, нівроку, Глибінь Дніпра, ясну, широку,

Не в човні — сам перепливе.

За ним — до смертної межі Німецькі кулі, як ножі,

А з ним услід — дніпровські бурі,

І сміх радий, і дні понурі;

Й вітрів осінніх мятежі

Перепливуть. Такі дива.

То буде радість, а слова

Самі поллються.— Як ти? Звідки? —

А рани дві — важкі, як свідки,

Та ще в сивинах голова...

Чекай, це все в потоці мрій. Заходить хлопчик, вірний твій Товариш. Він тебе німого Знайшов із матір’ю й до свого Двора приніс. Живи. Радій.

— Ну що там, хлопчику? Сідай.

— А що казати? Німцю край! Година, бачите, сувора,

Не сплять учора й позавчора, Гелгочуть, шепчуть. Що там —