Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

бездоганно й подана високому гостеві у витонченій порцеляновій філіжанці. Може, перекусити, справді?..

Після першого ж натяку на столику перед ним з'явилося невеличке блюдечко зі свіжовипеченим яблучним пирогом.

– О-о-о, як мило! – посміхнувся старий.

– Пиріг просто чудовий, – мрійливо подивившись кудись на стелю, відповів господар, – його ми готуємо для особливих гостей і для себе особисто з врожаю нашої яблуньки-годувальниці.

– Яблунька-годувальниця?.. Мило, справді мило, – погляд графа затуманився, оскільки неясне відчуття знайомого місця чомусь підсилилося.

– Можу розповісти вашій милості дуже зворушливу історію, – обережно запропонував господар. – Якщо тільки ваша милість погодиться приділити мені невелику частку своєї дорогоцінної уваги…

– А й справді, чом би не послухати?

Кирило Григорович подивився в бік модного салону, за дверима якого зникла легковажна племінниця, і бадьоро кивнув. Адже з дитинства полюбляв цікаві історії…

– Отже, коли мене ще й на світі не було, а мій майбутній батько був дуже молодий, він продав старий рідний дім у центрі міста, на виручені гроші прикупивши вбогий будиночок із клаптиком землі на самій околиці. Тут поставив грубі столи й лави, закупив найдешевше вино і продукти. Але оскільки корчма стояла на околиці міста, відвідувачів у нього майже не було…

І тут Кирило Григорович нарешті згадав!!! Згадав, як кілька десятиліть тому геть п'яна студентська компанія протягом місяця моталась по тутешніх пивницях, подібно до сарани з'їдаючи й випиваючи все, що могли їм подати. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Салтикови, Чернишови, Сташевські, Успенські, Шейніни, Рєпніни, Лопухіни, Демидови проголошували пишні заздоровниці на честь новоявленого російського дворянина і графа Кирила Розумовського, тільки Григорій Теплов зник на третій день їхнього скаженого загулу. А містечко… Звісно, він тут уже бував!

Ще й як бував!!!

Дотепер приємно згадати.

Тому нині й доводиться посилено лікувати печінку…

Отже, по всьому виходить, що після того давнього «шинкарського турне» цей заклад розквітнув?! По всьому видно, що батькові нинішнього господаря тоді дуже і дуже пощастило. Цікаво, дуже цікаво…

Поки ці думки хуртовиною кружляли в голові графа, молодий господар продовжував:

– На манюсінькій ділянці батько посадив яблуньку. Посадив доволі пізно, тож сусіди – знавці садівництва, тільки головами крутили. Проте, яблунька прийнялася й розцвіла. От саме на аромат квітучого дерева й заїхав до нас заможний російський граф, який гуляв тут з компанією вірних сподвижників доти, доки цвіт яблуньки не обсипався зовсім.

Лівий куточок рота Кирила Григоровича іронічно сіпнувся. Щоправда, господар закладу не помітив цього… ну й нехай! І це навіть добре…

Отже, саме на аромат яблуньки заїхав сюди російський граф з компанією… гм-гм… вірних сподвижників?! Отак і народжуються легенди… Не тільки про вірних сподвижників, але й про те, що вони просиділи в цій дірі цілий місяць (хоча насправді висьорбали і зжерли все дні за три, не більше), а також про квітковий аромат, що притягнув відвідувачів. Справді, у пориві п'яної сентиментальності Кирило Григорович неодноразово навідувався до тієї яблуньки. Та тільки до вибору місця пиятики дерево не має найменшого відношення!..

– На той момент батько вже шкодував, що відкрив корчму, – тим часом продовжував господар, – однак бариші, що осіли в його гаманці після тієї гульні росіян, у кілька разів перевершили найсміливіші очікування. І в наступні роки гроші потекли рікою… А все почалося з однієї з о-о-он таких монет.

Господар кивнув вбік каміна, над яким у спеціальній рамочці висів золотий червінець із профілем імператриці Анни Іоаннівни.

– Цікаво, цікаво.

Відмовившись від допомоги слуги, Кирило Григорович із старечим кректанням піднявся з крісла, підійшов до каміна, оглянув монету, запитав:

– Хто це на ній зображений, люб'язний?

– Російська імператриця, – охоче відповів господар.

– Одна з минулих або нинішня?

Здавалося, настільки просте запитання спантеличило парубка. Нарешті після деяких роздумів він відповів обережно:

– По-моєму, нинішня. І по-моєму, одна-єдина. Хоча, ваша світлосте, я в цій далекій Росії ніколи не бував… та й не збираюся, якщо чесно… Однак хіба там бували ще й інші імператриці, окрім цієї?

Кирило Григорович посміхнувся вже відверто (оскільки стояв спиною до господаря закладу, і той нічого не міг побачити, навіть якби захотів) і запитав далі:

– То де ж росла ця ваша яблунька? Чи можете показати?

– Чому росла? Кажу ж, бабуся-яблунька й зараз росте, по цю пору плодоносить, з її врожаю ми й робимо пироги…

– Ах так, так, справді…

– Зараз саме пора цвітіння, і стара яблуня знов прикрасилася не гірше нареченої!

– То чи не проводиш мене до вашої годувальниці?

– Із превеликим задоволенням, ваша світлосте! – розплився в посмішці молодий господар. – Будь ласка, йдіть за мною.

Безумовно, то була вона! Та сама яблунька, що свого часу болісно нагадала колишньому пастушкові про далеку батьківщину. Розкидисте дерево буяло розкішним цвітом, наповнюючи довкілля незабутнім фруктовим ароматом.

– Вітаю тебе, красуню… – тихо прошепотів граф, наблизився до яблуні, обхопив стовбур руками, міцно замружився і жадібно вдихнув чарівний аромат.

– Покійний батько розповідав, що так само й той російський граф робив, – донісся з-за спини голос господаря. Кирило Григорович ледь утримався, щоб не пробурчати роздратовано: «Знаю, знаю, йолопе!» – але вчасно стримався. Нова думка займала його. Точніше, не думка, а якесь дивне відчуття…

Слово честі, щось не так було з цією старою яблунею! Над деревом не дзижчали бджоли – але ж стояла погожа травнева днина!.. Як же так?!

І раптом Кирило Григорович чітко зрозумів: не була стара розкішна яблуня годувальницею, а від початку росла пустоцвітом! Гарним, розкішним – але пустоцвітом… Рік у рік дерево цвіло, відцвітало й чекало майбутньої весни, щоб знов розквітнути, перецвісти й знов… і знов… і знов!..

Чи не та сама химерність долі відзначила і його, Кирила Григоровича Розумовського?! Скільки було надій, скільки дивовижних планів народилося під цією самою яблунькою! І що?! Тепер він навіть не знає, вертатися звідси в Батурин чи ні, чи облаштовувати знов і