Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

йому в плечах. Над білим комірцем сорочки здіймалась пряма м'язиста шия. Обличчя обвітрене, засмагле, мужнє. В чорних кучерях пробивається сивина. На лобі ясніє смужка білого тіла. Ютта знає — це від арештантської безкозирки. Таку ж саму смужку вона бачила у того більшовика, якого відвезла сьогодні до табору. Дівчина нахилилась до Хорста.

— Скажи, а він більшовик?

Хорст знизав плечима.

— Не знаю. Мабуть, такий мерзотник, як і всі ми.

— Не пий більше, Хорсті. — Ютта заглянула в помутнілі братові очі.

— Все одно, Ютт, може, хоч у горілці втоплю залишки совісті. Я зараз скажу їм тост. — Він поривався встати.

Ютта ледве стримала його.

— Не треба, ти наговориш дурниць.

— Ні, я скажу правду.

— Хорсті, заради всього святого.

— Нема святого. Все продав: і совість, і честь, і душу, і тіло. Все заплуталось, Ютт, переламалось. Порожнеча, прірва, бруд….

— Ти п'яний, Хорсті, заспокойся.

Він притих. Сидів, роздивляючись тремтливі сонячні плями на білій скатерті, ніби читав їх таємничий зміст. Ютта знову глянула на росіянина. Дівчину здивували його очі. Раніше в'ялі, зболені і ніби байдужі, вони тепер випромінювали силу і волю. Росіянин не пив. Уже третій тост виголошували за процвітання «Сен-Готарду», його хазяїна і чарівної хазяйки, а він усе обертав повну чарку за тоненьку ніжку, певно, і не збираючись пити. Старий, що сидів поруч з ним, — щось гаряче доводив, у чомусь переконував. Ютта не знала їхньої мови, а окремі німецькі слова, що вставляв старий, не давали змоги зрозуміти, про що йдеться. Однак їй було цікаво спостерігати за ними. Щось вабило її в росіянинові. Старий накидався на нього, сипав словами, нервував, а той сидів спокійно і тільки інколи відповідав стримано, гідно і, мабуть, вичерпно, бо старий губився, довго шукав нових слів і аргументів. Кінець кінцем, дідуган не витримав і запросив на допомогу присутніх, звернувшись до них німецькою мовою:

— Спитайте у них, що таке західна цивілізація, свобода. Ми пропонуємо вам вільний вибір. Ви можете не погоджуватись з нашими поглядами, але заперечувати святість наших ідей, нашої боротьби… Тепер на Україні повстають села, міста. Повстанці контролюють цілі райони.

— Бандерівці не повстанці, пане Кислицький. Їх вигодувало гестапо, дало до рук зброю і залишило в тилу радянських військ для диверсій і розбою. Той, хто стріляє в спину, не має іншого наймення, як убивця. Радянський народ подолав фашистську навалу, розбив мільйонні армії, а ви сподіваєтесь, що купка бандитів….

— Ми не бандити, ми ідейні борці за свободу нації!

— Петлюрівці Любинський і Полоз привели на україну генерала Гофмана. Ще у вісімнадцятому році ваші ідеї підпирались німецькими багнетами; В сорок першому емісари ОУН прибули на Україну в обозі гестапо. Ви хочете мене перекопати, що Кубієвич з любові до свого народу допомагав Гансу Франку відбирати в селян хліб, з ідейних міркувань вербував для Заукеля молодь і продавав її в фашистське рабство, що Андрій Мельник, керуючись святими ідеями боротьби за свободу нації, посилав галицьких хлопців у школи гестапо? Ви скомпрометували себе, пане Кислицький, а ще говорите про народ. Він ніколи не йшов за вами і не піде.

— Що ж, Федоре, бачу, ти ще не дозрів до розуміння; так би мовити. Чистеньким хочеш залишитись. Повернешся додому, скрутять тобі в'язи, як і батькові твоєму скрутили.

— А ми вам пропонуємо вільний світ, пане Крайніченко, — встряв у розмову Дайн-Рябчук, — повірте мені. Я бачив усе те на власні очі: Америка, Європа. Я був у Греції. Скрізь люди живуть. Живуть без совєтів. І ви житимете. Ось як я. Хіба міг би я там, у нас, купити готель, мати такий ресторан, бути хазяїном?

— Тебе б розкуркулили — і на Соловки, — зауважив Кислицький.

— Ну скажіть, чим моє життя гірше за ваше? — наполягав Дайн.

— Ви цього не зрозумієте.

— Чому ж? Може, ви мене переконаєте?

— Що вам сказати, пане. Ви пропонуєте вільний світ. І не підозрюєте навіть, що обіцяєте мені те, чим самі не володієте. Живете на чужих харчах, а обіцяєте свиту з панського плеча. Обіцяєте волю, а хто з вас її бачив?

— Ох, як правильно ти говориш, — несподівано зірвався на ноги Хорст. — Воля? Хто з вас її бачив? Може, ти, Стефане? Брешеш! Ти все життя як гад звиваєшся і служиш, служиш, служиш. Пес, і той щасливіший за тебе. А ти… Та хіба тільки ти. Всі ми, на жаль, порядні свині.

— Виведіть його, він п'яний, — скрикнула Сабіна.

— Ходімо, ходімо, Хорсті, — просила Ютта.

— Зараз, Ютт, я піду. І не дивіться на мене так, містер Керк, гостино уже немає, і я нас не боюся. Ви прийдете до мене, як друг мого родовитого гросфатера, а я ще подумаю, чи продати вам ту землю.

— Не звертайте на нього уваги, він ледве тримається на ногах, — шепотіла Керку Сабіна. — Ютт, виведи його.

Дівчина повела Хорста до дверей.

— Вибачте йому, містер Керк, — промовила Сабіна. — Молодий, зелений, — підтримав дружину Дайн-Рябчук. Але настрій уже було зіпсовано. Званий обід почався невдало.

— Я кохав її, мою Раймонду, — промовив Хорст, важко спираючись на плече сестри.

— Раймонду? — здивувалась Ютта. — Це, мабуть, та блондинка, що катається десь на твоїй машині?

Хорст заперечно хитнув головою.

— Ні. Ти не знаєш її. Ми зустрілися в Монте-Карло. Разом пробиралися до Берліна, а потім… Манфред. Він ішов попереду. Вода холодна, як обійми смерті. Нас закидали гранатами. Я витяг Манфреда з води. Біля ніші вона впала. Я ніс її на руках, поклав на якісь ящики. Вона була єдиною. Моє серце… Вона взяла його з собою в могилу. Тепер ось тут — крижана порожнеча. Ютті, чому бог так обікрав мене? Адже я не зробив йому