Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Спасибі тобі, — схвильовано прошепотіла Інгрід. — За все спасибі. І за ті слова, що ти сказав за столом у Гіти Лундхолст.

Вона підвелась і пішла, а Касян ще довго не міг прийти до тями. Дужо вже незвичним був для нього цей поцілунок. Ніколи ще подяку ніхто не висловлював йому так схвильовано і ніжно. Все здавалось, що за цим її вчинком стоїть ще щось, що не можна передати нічим іншим, крім почуття, а почуття, які б вони чисті не були, чомусь здавались йому недоречними. Та що, зрештою, сталося? Адже, коли б поцілувала йому руку якась інша жінка, не потекли б по його жилах гарячі ручаї. «Виходить, подобається вона тобі, Касяне Миколайовичу! Ось у чому справа!.. Та не місце і не час тобі зараз амурничати… Вони з Ролфом друзі, а хлопець тебе братом назвав…»

Минув ще якийсь час, поки «Крістіна», гнана попутним вітром, увійшла в бухту, на березі якої, якщо вірити карті, мали бути висілки Браганцевоген і Свеа. Вже й Ролф вийшов підмінити, Можна було йти грітися, а Касян все товкся навкруг щогли, вдаючи, ніби роздивляються, чи нема там попереду тих примарних селищ. Таке з ним трапилось уперше, щоб боявся залишитись наодинці з жінкою.

Та ось блимнув вогник, потім ще… І раптом темрява розсипала берегом з десяток зірочок.

— Там світло! — закричав Ролф.

— Так! У вікнах горить світло. Значить, там є люди! — закричав і собі Касян.

— Чого розкричались? — в дверях з'явилась Інгрід.

— Дивись, це Свеа! — сказав їй Касян.

— Ой, справді?.. — Інгрід заплигала від радості. — Це ж будинки! Дивіться, там справжні будинки!

З тої миті, як на березі заіскрилися вогники, всім трьом почало здаватися, що ця стара шкаралупина «Крістіна» зупинилась і не бажає рухатись вперед. Вітер, як і раніше, надував парус, а вона все упиралась і упиралась у хвилю, що вже випереджала її. Ролф навіть почав було підгрібати веслом, так йому нетерпілось дістатись до берега, відчути тепло і затишок людського житла.

— Красунечко, а дай-но мені автомат! — сказав, лягаючи на дах кабіни, Касян. Інгрід скочила до рубки і подала зброю.

— Навіщо? — здивувався Ролф.

— Так, про псяк випадок. — Касян звичним рухом звів затвор. — А ти, люба, посидь, будь ласка, усередині.

— Чому? — не зрозуміла такого наказу Інгрід.

— Тому, що не подобається мені ця тиша там, на березі.

— А ти хотів, щоб нас зустрічали з оркестром? — кинув з корми Ролф.

І раптом білий, потужний промінь розрубав темряву і вирвав з неї «Крістіну». Всі троє на мить осліпли. З берега почулися голоси, рубана команда. З будинку, що стояв ближче до берега ніж інші, вибігли якісь люди і, гупаючи кованими чобітьми по мерзлому гравію, побігли до причалу. Світло було таким сильним, що помітити щось за межами його мертвого кола не було ніякої можливості.

Вітер гнав «Крістіну» на причал.

— Це німці… — сказав сумно Касян. — Це німці, друзі мої… Назад!

Але повертати човна проти вітру було вже пізно. «Крістіна» ковзнула високим бортом об мокрі заледенілі бруси і вперлась носом у берег. А солдати вже бігли до неї, ляскаючи затворами карабінів, викрикуючи якісь незрозумілі, схожі на гавкіт, слова.

— Кидай зброю! Виходь по одному!

Німецька мова офіцера не лишила ніяких сумнівів. Ролф швиргонув весло на дно човна і встав на повний зріст. Офіцер, мабуть, не зрозумів його наміру. З дула його автомата нараз вирвалось полум'я, і коротка черга підняла на воді білі фонтанчики. Промінь прожектора повернувся у бік берега і вперся у двоповерхову будівлю, поруч якої височіла заліплена снігом радіощогла.

«Радіостанція!.. — майнуло в голові у Касяна. — Та сама радіостанція, на яку ти так сподівався. Господи, як по-дурному все скрутилося!»

У човен знову вп'явся, білий промінь прожектора. Посліплі, з почуттям розгубленості і страху, Ролф, Інгрід і Касян зійшли на причал. Їх обшукали і повели до будинку радіостанції, а тим часом солдати вже нишпорили в їхньому човні, лаючись з приводу малої здобичі. Офіцер накричав на них, наказав спустити щоглу і рушив слідом за полоненими. Поки йшли, Касян чув, як глухо б'є об рубку полотнище паруса. Перед тим, як зайти у будинок, він встиг озирнутися — «Крістіна» нагадувала пораненого птаха.

Промінь прожектора провів їх до самих дверей радіостанції. Касян пробував роздивитись судно, з якого бив прожектор, проте засліплені очі нічого не побачили. Він усе ніяк не міг зрозуміти, чому, увійшовши в бухту, не помітили судна, адже воно немаленьке, коли має такий потужний прожектор.

Полонених ввели в будинок. Пройшли недовгим коридором. Повернули ліворуч. Біля дверей — вартовий з автоматом на грудях і камінним відстороненим обличчям. Двері розчинились, і вони опинились у досить просторій кімнаті, в кутку якої стояв широкий письмовий стіл. За ним сидів середніх літ чоловік у формі морського офіцера німецької армії в нашивками корветтен капітана. У вікні за його спиною шугав, обмацуючи берег, продивляючись простір затоки, все той же білий промінь. Тепер було видно, що прожектор встановлений на місточку підводного човна. «Перевіряють, чи не йде хто за нами слідом», — подумав Касян. І ніби на підтвердження цієї думки, промінь кілька разів пройшовся від берега до берега саме в тому місці, де затока з'єднувалась в Ван-Майєн-фьордом, потім повернувся до причалу і пропав. Касян глянув на офіцера. Той втупився на приведених до нього людей важким невидячим поглядом і мовчав. Потім вийняв із задньої кишені плескату флягу, відгвинтив кришку, палив у неї спирту і, не дивлячись на полонених, спитав:

— Звідки ви тут узялися?

Полонені мовчали. Тоді офіцер випив спирт і, засунувши