Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

з них уже взялися до роботи. Правда, останнім часом у декого праця гальмується через необхідність писати на секретні теми. От як принагідно згадати б і ту продукцію, яку треба буде готувати для новоутвореного видавництва. До речі, час підібрати для нього якусь привабливу назву. Ну, скажімо… Ви ще не думали над цим?

— Ні…

В цей час до столу підійшла Патриція. Вона була чимось надміру схвильована, хоч і намагалась триматися невимушено. Мимохідь глянула на Заграву, що розплився в улесливій посмішці, і звела допитливі очі на Федора. Чоловіки підвелися. Патриція простягла Федору тоненьку книжечку в яскравій синій палітурці.

— Що це?! — запитав він, побачивши на обкладинці своє прізвище. — Я питаю, що це?!

— Як я зрозуміла, це твоя перша публіцистична праця.

— Од глибини схвильованої душі, — заметушився Заграва, — од щирого серця… Як колега колегу поздоровляю вас, пане Крайніченку! Нашого полку прибуває, і, що особливо варте уваги, що набуває сьогодні неабиякої ваги, так це те, що саме ви започаткували, відкрили шлагбаум у літературу новій повоєнній генерації. Ви, шановний, що воювали проти фашиста-окупанта, що пройшли крізь пекло Дахау, ви…

— Замовкніть!

Федір вчепився обіруч у білу скатертину й потягнув її на себе. На підлогу з дзенькотом покотилися бокали, тарілки, брязнув, розбризкуючи пиво, високий графін.

— Що з тобою, Тедді?! — скрикнула Патриція.

Він похитнувся і сів. Впала на край столу кучерява, прибита сивиною голова.

Тієї ночі «кондор» знову злетів з американського військового аеродрому в Регенсбурзі і ліг курсом на схід. Всі його пасажири, як і перше, були на своїх місцях, тільки замість Бовкуна на лаві сидів новий провідник Буй-Тур. Огрядний, з похмурим набряклим обличчям, наче складеним з червоної цегли, він зовні був схожий швидше на грузина, ніж на українця. Синій плафончик, який цього разу блимав під стелею салону, не мав сили розігнати темряви, проте гострі Андрієві очі бачили, з якою увагою роздивлявся новий провідник Мару і Лиса, що сиділи навпроти.

З кабіни льотчиків вийшов Ромер, виразно поглянув на свій годинник, тицьнув у нього пальцем і, перекриваючи гуркіт моторів, гаркнув:

— Вставайте! Прилетіли!

Буй-Тур підвівся першим. За ним Шпинь. Потім один за одним у шеренгу стали сотник і Андрій. Проте емісар не збирався стрибати першим. Зайшов у кінець шеренги і накинув свій карабін на трос за Андрієвим. Той саме ставив на попа затягнутий у брезент контейнер з рацією. Буй-Тур міцною рукою вхопив за край, допоміг.

— Ви, друже, тримайтесь ближче до. мене, — сказав ніби ненароком, нахиляючись до Андрієвого вуха.

Намальований на дверях кондор відсунувся вбік, і за бортом розверзлася чорна безодня. В салон увірвався злий струмінь вітру, шарпонув, вдарив у лице наодмаш, засвистів пронизливо, тривожно. Ромер махнув рукою.

— Ну, з богом! — крикнув провідник і несподівано так натиснув плечем на Андрія, що всі, хто стояв попереду, враз опинилися за бортом. Вітер рвонув з рук контейнер з рацією, кинув Андрія геть від літака. Щось ляснуло в нього над головою і з такою силою рвонуло за лямки, що руки й ноги ледве не відірвались від тіла. Коли отямився, побачив над головою темний, у колір неба, купол парашута й зрозумів, що висить на стропах. Ще за мить побачив під ногами порослі лісом гори. Над ними пливла сіра кульбабка парашута. Хто на ньому спускався, розгледіти було важко. Вітер так швидко зносив його в інший бік, що скоро той парашут зовсім зник з поля зору. Андрія відносило на протилежний схил. Крутив на всі боки головою, але нікого більше не бачив. «Невже все так просто?! Викинули з літака, рознесло вітром, і прощавайте? Там, на землі, наші дороги розходяться і, дасть бог, ніколи не перетнуться».

Тим часом унизу підставляла свій бік крута гора. Вершок її продерся із ковдри лісу, відкриваючи видовжену полонину. Нижче, між горами, виблискувала річка, а далі в долині спало село. Андрія кинуло в маки. Він не втримався на ногах і покотився росяною травою, так густо порослою маками, що, коли впорався з парашутом і встав на коліна, завмер, зачудований дивною красою навколишнього світу. Далекі хребти на сході чітко прокреслювали нижній край неба. Там уже займався світанок. Була та свята година, коли відпочила за ніч природа умивалася росами, готуючись зустріти новий день. Як довго він ждав цієї миті, як довго й важко йшов до неї.

Парашут надуло вітром, парусом підняло над маками. Стропи напнулись і смикнули Андрія за плечі. Він впав у траву обличчям і гірко, зболено заплакав, як плачуть сильні духом люди без свідків, наодинці самі з собою. Коли біль полишив серце, прийшли думки: що робити далі, як позбутися тієї компанії, з якою стрибав з «кондора». Адже вони не залишать його в спокої, будуть шукати. Без радиста їм скрутно, та й побояться, що наведе на слід, коли випустять з рук. Підвівся, огледівся навкруги. Праворуч полонина здіймалася вгору, ліворуч — спадала до лісу. Звідти долітав шум гірського потоку. Мабуть, він впадає у річку, і коли піти його берегом, то неодмінно потрапиш у те село, яке бачив згори. Зараз воно ховається десь за невисокими пагорбами. Андрій довго дивився в той бік, розмірковуючи, куди занесло Лиса, Мару, Буй-Тура, куди міг залетіти контейнер з рацією.

Вже прокльовувались над горами перші промені сонця. Золотили вершечки найвищих гір, сміливо піднімали завісу неба, і та свіжа блакить, що відкривалась очам, відсвічувала на пухнастих ріках туманів понад ізворами. Може, саме там, у туманах, і заховались із своїми парашутами лихі гості з Мюнхена. Андрій глянув на свій і вирішив не залишати його тут, на полонині. Хтозна, як воно ще може обернутись. Думалось, на землі зустрічатимуть прикордонники, а тут нікого, навіть вівчарів не видно. Але ж хтось та чув гуркіт літака. Хтось бачив парашути… Навіть шеф безпеки говорив про радари, що слухають небо… Все те крутилося в Андрієвій голові, поки збирав парашута, поки йшов до узлісся, маючи намір десь у буреломі заховати його під коріння або закопати, приваливши примітним