Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

Федір рішуче підвівся. Час повертатися до готелю. Патриція може занепокоїтись. Поглянув на годинник. Зустріч з Віктором забрала близько двадцяти хвилин.

Довговолосий пан Заграва вже був у холі готелю і люб'язно бесідував з хазяйкою. Побачивши Федора, рушив назустріч.

— Дуже приємно познайомитись, добродію. Письменник Заграва. Іван Заграва, сподіваюсь, чули?

— Ні, не чув… — розвів руками Федір. — На жаль, не довелося…

— Цілком природно, — схилив голову набік Заграва. — Совіти мене не друкують і не виставляють у бібліотеках, зате на еміграції як письменник я досить відомий. Пробачте за таку саморекламу…

— Не варто вибачатись. Думаю, пане, у нас іще буде час познайомитися ближче. А зараз… Дозвольте запитати, чим можу бути корисним?

— Ви якось несподівано ставите запитання, пане Крайніченко. Це я маю стати корисним для вас. Принаймні так я зрозумів прохання містера… Не будемо всує згадувати святі імена… Ха-ха-ха… Нам треба було б десь сісти й погомоніти… Мене просили бодай коротко ознайомити вас з літературним процесом на еміграції, а головне — розповісти про літераторів, які передовсім дотримуються прийнятних для нашої справи позицій і можуть бути нам корисними. То де ж нам…

— Ви снідали?

— Ще ні. Я мешкаю в Аусбургу, довелося вставати вдосвіта, щоб вчасно прибути до вас на аудієнцію…

— Ну, то прошу до ресторану.

Столик, за який вони сіли, стояв у кутку ресторану. Підійшов офіціант, нахилився до Федора.

— Як завжди, Юро… Врахуйте лиш, що сьогодні нас троє.

— А хто третій? — поцікавився Заграва.

— Моя… — Федір затнувся. Не знав, як йому краще назвати Пат, але пан Заграва несподівано прийшов йому на допомогу.

— Дружина, — сказав він, хитро посміхаючись. — О, це приємно… Радий буду познайомитися з пані Крайніченковою.

Федір налив у бокали пива. Пан Заграва жадібно випив, схопив серветку і витер м'ясисті губи. Федір дивився на нього, а в голові, ніби в арифмометрі, стрибали цифри: шість, два, два, два, п'ять…

— Не будемо гаяти часу. З чого почнемо?

— Краще з вас. Розкажіть про себе… — запропонував Крайніченко.

— Що ж, про себе, то й про себе… — пан Заграва знову голосно засміявся й після паузи несподівано тихо заговорив — Я письменник-публіцист чіткої антисоціалістичної орієнтації… Недавно я послав величеньку статтю до редакції «Уолл-стріт Джорнел», у якій досліджую проблеми приватної власності на землю і засоби виробництва.

— На якому матеріалі ви проводите ваші дослідження?

— Звісно, на українському…

— Пробачте, але на Україні вже понад чверть віку…

— Це так і не так, шановний…

— Не розумію…

— А що тут незрозумілого? Я не за соціалізм, але й не за капіталізм. Я пропоную свою концепцію… Якби на Україні соціалістична власність хоча б якоюсь мірою уможливлювала існування приватної, світ мав би зразок такого небаченого розвою, такого бурхливого прогресу, що їм позаздрили б і Американські Штати. Мене однаково обурюють і ті, хто вважає мене апологетом капіталізму, і ті, що приписують мені пропаганду соціалізму.

— Але історично ваша концепція не виправдала себе…

— У тім-то й річ, шановний… Більшовики ніколи не погодяться. Ленін!.. Він єдиний розумів те, про що я сьогодні пишу. Неп — ось його альтернатива. Треба розв'язувати руки, дати волю підприємництву, і тоді…

— І тоді буде капіталізм…

— Ні, шановний, це так і не так… Ха-ха-ха!

— Ну, а як сприймають соціалістичну половину вашої концепції в капіталістичному світі? Мабуть, бояться, що соціалізм…

— Ні, ви знаєте, ні… Я написав до Аверела Гаррімана. Сподіваюсь, це прізвище вам відоме?

— Відоме… Посол у Москві, банкір, мультимільйонер…

— Еге ж… Так от, я написав йому. І що ви думаєте він відповів мені? Вислав цілий трактат про народний капіталізм…

— Я щось читав про його доктрину, але, мені здається, вона не справила належного враження передусім на самих капіталістів.

— Це так і не так, шановний… Зовсім недавно Гарріман виступив з пропозицією… Він переконливо доводить, що сучасний капіталізм не має ніяких підстав називатися капіталізмом, а тому пропонує перейменувати його… Дати йому якесь нове наймення.

— Від того, що злодія почнемо називати добродієм, нічого не зміниться. Він як крав, так і крастиме. А от коли йому, як це роблять у країнах Північної Європи, відрубають руку, красти йому не буде чим!

— Ну-у… Ваша позиція, я бачу, вельми радикальна.

— Зовсім не радикальніша за позицію містера Мартіна.

— Даруйте, а хто такий містер Мартін?

— Як, ви не знаєте, хто такий містер Мартін? Скажу тільки, що відвертість суджень цього банкіра вразила мене настільки, що я запам'ятав один з його висловів: «Ми не політики і не ревнителі громадської користі. Ми багачі. Америка належить нам. Ми тримаємо її в своїх руках; одному лиш богу відомо, якими засобами, але ми збережемо її для себе й ми готові пустити в хід усі наші великі можливості, наш вплив, наші гроші, наші політичні зв'язки, наших продажних сенаторів, наших голодних конгресменів, наших демагогів проти будь-якої законодавчої акції, будь-якої політичної платформи, кандидатури в президенти, котра загрожує міцності держави». Ну, що скажете?

— Скажу, шановний… — пан Заграва закліпав очима. — Скажу, що це так і не так! Або ви мене на бога берете, або в того містера Мартіна не вистачає клепки.

— Над чим зараз працюєте? — перевів Федір розмову на інше.

— Я, власне, репрезентую літературну течію революційно-демократичного напрямку. Мої однодумці — скромні трудівники літературної робітні на українській еміграції — ставлять перед собою грандіозні завдання: протягом найближчих десяти-п'ятнадцяти років подарувати світові ґрунтовні твори на соціально-політичні теми. Багато