Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в месте, нарекаемом Охтомкою. Зирянє, в месте том обітающіє, сказивалі про сєго болвана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй, прозиваємая Карная. Куміру сему во времена она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.

Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним человеком Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.

А весу найдено в сєм болване

48 золотніков і 3 долі чістаго золота».

Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.

— Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, — заторохтів костоголовий. — Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знудженого та мандрованого роду нашого…

Його голосіння перервав страшний крик знадвору.

— З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м’ясо, — заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.

Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.

— Подобається тобі така пупа[178]? — спитав її отаман.

Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.

Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:

— Звідки?..

— Від Амвросія зосталося, — посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. — Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах[179]… Тут, — він кинув пергамент на стіл, — пишеться, що це — ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься…

— Прокляття Сунцичів, — прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку: — Не чіпай!

Але було пізно.

Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.

— Ти що робиш, дурепо! — зойкнув Каштан.

Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.

Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому прагненні затулитися. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.

20

— …Що вам наші біди, отче, — казав Опанас. — Як не крути, ви — зайда, прибулець.

— Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви — християни, — відповідав йому Анемподест. — У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: «Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих». А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аглаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім’я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею[180]? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців.

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів уже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин утікачів.

— Настав Цар Погибелі, й Темрява розгорнулася! — махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

— Про полоненого не забувайте, — нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

— Чи ви чули про смерть Приблуди? — спитав хуторянин.

— Чув казку.

— То не казка, панотче. Зовсім не казка, кажу вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, нечувайтеся.

— А що з тим Каштаном?

— З ким, прошу отця?

— З батьком перетвореної блудниці.

— Живий. Плаче.

— Ти часом не Ренату шукаєш?

— А вам що до того?

— Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?

— А таке… Ми тепер всі потонемо,