Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[174]:

— Заносьте!

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

— Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня.

— Я вже обрала, — сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

— Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду вам рабою до скону днів… — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

— Так не робиться, — сказав Лушпак.

— Не за нашим поконом[175], — підтвердили молодші козаки.

«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:

— Відчиніть скриню!

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

— Треба рубати, — здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина, і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит, і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

— Московська робота, — визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру[176]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів[177]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:

— Ось воно, золото Амвросія…

— То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку? — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

— Ти тепер така багата, — посміхнувся Приблуда.

— Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх.

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

— Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях.

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

— Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас? — запитав отаман, не підвищуючи голосу.

Лушпак зблід і перехрестився:

— Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…

— Де Мандавошка? — загарчав Приблуда.

— В село до молодиць, мабуть… — непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:

— Чи бачив хто Мандавошку?

— Хлопці його шукали, батьку, як ви й наказували, — відповіли йому, — але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили.

— До завтра, отже, приведе сюди ляхів, — підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав: — Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці.

Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:

«Сей болван найдєн людішкамі думнаго бояріна Салтикова Тімофєя Івановіча в земляной дирє