Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Із цими словами він наблизився до Софії і міцно поцілував її в губи. Графиню поцілунок схвилював, але вона не подала виду.

Наступного дня Софія попрощалася з Потьомкіним і всіма поважними гостями, яких чекав ще довгий шлях через Кафу і далі, через усю Україну, до Полтави. Графиня ж вирушила в іншому напрямку — додому, до Кам’янця.

Графиня Софія повернулася до Кам’янця рано вранці. Під’їжджаючи до свого будинку, вона побачила від'їжджаючу карету, як здалося Софії, карету графині О*. Зрештою, нічого дивного в цьому не було, якби не та обставина, що Йозефа вона застала в ліжку. Більш того, він був дуже здивований і збентежений, побачивши дружину на порозі спальні.

— Софі, ти повернулася? — розгублено мовив він.

— Так, як бачиш, любий. Ти, здається, мене не очікував?

— Зізнаюся чесно: ні. Потрібно було хоч вісточку прислати.

— Хто це з ранку був у нас у гостях?

— Посильний з фортеці, — відвів очі Йозеф.

— З яких це пір посильні роз’їжджають у кареті графині О*?

Граф де Вітте не зміг нічого відповісти. Софія підійшла до ліжка і присіла на його край.

— А це теж посильний залишив? — вказала вона на довге світле волосся на подушці Йозефа.

— Ти занадто довго була відсутня, Софі, — по суті, визнав свою зраду Йозеф.

Софія поглянула на чоловіка. В її погляді не було ні ненависті, ні туги. Навпаки, з’явився блиск, який буває у тигриць напередодні полювання. Вона відчула якусь внутрішню свободу — ніби з плечей скинули тяжкий вантаж.

— Ми обговоримо все це трохи згодом. А зараз мені потрібно відіспатися після важкої дороги.

Софія залишила чоловіка наодинці з тяжкими думками. Їй до болю захотілося пригорнути до себе маленького Яна, але він солодко спав. Тихенько причинивши двері дитячої, Софія увійшла до своєї спальні і, ридаючи, впала на ліжко.

З одного боку, тепер вона може влаштовувати своє життя без оглядки на чоловіка, з другого — було уражено її самолюбство. Її, одну з перших красунь Європи, зрадили. Незважаючи ні на що, вона дуже поважала свого чоловіка, який відкрив для неї Європу і її для Європи. Йозеф був терплячим і кохав Софію. І мабуть, є і її частка провини в тому, що сталося: чоловіки постійно потребують ласки і турботи. Трохи заспокоївшись і поміркувавши, Софія вирішила, що не мститиме Йозефу, але й пробачати не збирається. Із цими думками графиня заснула.

За вечерею подружжя сиділо мовчки, зате шестирічний Ян щебетав безугаву. Він сяючими очима дивився то на матір, то на батька: нарешті вони разом!

— Мамо, ти більше не від'їжджатимеш так надовго? Тато навчав мене управляти конем. Це зовсім не страшно. А ось казку він мені розповідав страшну. Так, тату? А ще тато сказав, що скоро візьме мене на полювання, — без угаву торохтів Ян.

— Синочку, тепер я буду весь час із тобою, — заспокоїла його Софія.

Після вечері Йозеф і Софія вийшли в сад і усамітнилися в альтанці.

— На жаль, сталося те, що й повинно було статися, — почала розмову Софія. — Наші стосунки вже давно зайшли в глухий кут. Тому я ні в чому тебе не звинувачую, Йозефе. Просто своєю зрадою ти поставив остаточну крапку на певному етапі нашого життя.

— Розлучення я тобі не дам, — відрізав Йозеф.

— А я поки що й не збираюся тебе про це просити. Більш того, пропоную зробити вигляд, що нічого не сталося, принаймні для оточуючих. І не забувай про Яна. Він не повинен відчувати змін у наших стосунках. Дитина ні в чому не винна. Єдине, про що я тебе прошу: дай мені слово, що нікого не водитимеш додому — шукай втіху де-небудь на стороні, щоб не знала ні я, ні хтось інший.

— З твого монологу я зрозумів, що і ти не збираєшся гаяти час даремно.

— Я цього не казала. Хоча… Справді, тепер я себе вважаю вільною від подружніх обов'язків. Але це зовсім не означає, що я кинуся у вир інтимного життя — надто високо я себе ціную і не збираюся розгубити по крихтах свою добру репутацію.

З цього часу графиня Софія почала приділяти більше уваги синові (до великої радості дитини). Хлопчисько був дуже добрим і веселим, на льоту підхоплював усе нове, хоча, як і всі хлопчики, був злегка ледачий. Вдень, після занять із гувернером-французом, Ян приходив до матері, і вони, спілкуючись виключно французькою, розмовляли на різні теми. Увечері разом з батьком виходили в парк (Ян особливо чекав цього часу), грали в хованки та інші рухливі ігри, а перед сном Софія замість казок розповідала синові про подвиги грецьких богів уже грецькою мовою.

Настав липень 1787 року. Якось Йозеф повернувся додому дуже збуджений.

— Щось трапилося? — хвилювання чоловіка відразу передалося Софії.

— Так. За всіма ознаками, ми стоїмо на порозі війни. Турки з Хотинської фортеці почали у великих кількостях закуповувати зерно, солонину та інші продукти, а це означає, що вони готуються до тривалої облоги. Я зараз же напишу про свої спостереження королю.

— Ти вважаєш, Туреччина оголосить війну Росії?

— Саме так. Їм важко змиритися із втратою Криму та Грузії.

— Так, дух війни витав у повітрі на зустрічах монархів трьох держав, що відвідували Україну. Але я не думала, що все станеться так швидко.

— Судячи з розмов, це буде дуже скоро — занадто войовничо вони налаштовані.

— Але Катерина відмовила Станіславу Августу у наданні допомоги Росією. Значить, війна нас не торкнеться.

— Не можна забувати: Хотин, який належить туркам, за двадцять кілометрів від Кам’янця, і всі принади війни ми відчуємо повною мірою.

Генерал Йозеф де Вітте