Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

мав рацію: уже через місяць Туреччина оголосила війну Росії, а слідом за цим (дотримуючись союзницьких домовленостей), у січні 1788 року, у війну на стороні Росії вступила Австрія. Війна за територію України відновилася. Основний інтерес Австрії був на Балканах. Росія ж не тільки не хотіла віддавати туркам Крим, а й мала види на інші території півдня України поблизу Очакова, Молдову і Валахію. Таким чином, австрійська армія під командуванням Йосифа ІІ розділилася на дві частини: корпус фельдмаршала Лассі взяв Шабац і підійшов до Белграда, а корпус принца Кобурга (Фрідріха-Йосії Кобург-Заалефельда) розташувався поблизу Хотина і влаштував облогу фортеці. З боку Росії були сформовані дві армії: 82-тисячна Катеринославська під командуванням фельдмаршала князя Потьомкіна, у завдання якої входив наступ на Очаків і Бендери, і Українська на чолі з фельдмаршалом графом Румянцевим, що наступала, спільно з австрійцями, на Поділлі й у північній Молдові.

Отже, двохтисячному гарнізону фортеці Хотин протистояв вісімнадцятитисячний корпус принца Кобурга, на допомогу якому незабаром підійшла дивізія генерал-аншефа Салтикова.

Граф Салтиков наполягав на штурмі фортеці, але принц Кобург навідріз відмовився від цього плану: фортеця була майже неприступною, а він дорожив життям кожного солдата. Було прийняте рішення взяти її облогою. Цьому сприяли й можливості сучасної артилерії — без проблем закидати снаряди всередину фортеці, а спроби допомоги ззовні були відразу ж припинені.

Таке скупчення військ не могло не позначитися на житті сусіднього Кам’янця. Офіцери та генерали австрійської та Української армій з дозволу генерала де Вітте почали приїжджати до міста. Адже так приємно після табірного життя зануритися в атмосферу жвавого міста, де багато гарненьких дівчат із блиском в очах, де вечорами з вікон будинків ллється затишне світло, де багато крамниць та крамничок і можна себе потішити маленькими простими радощами. І як наслідок, у місті зазвучали німецька, французька, російська та українська мови; бали, незважаючи на воєнний стан, давалися частіше.

Принц Кобург відвідав з візитом будинок генерала де Вітте. Генерал цікавив його насамперед як фахівець із фортифікації. Подружжя де Вітте познайомилося з принцем у Відні, на зворотному шляху з Парижа. Це була дуже освічена людина, хоробрий і водночас розсудливий воїн. Ад'ютант генерала де Вітте відразу ж провів принца Кобурга до розкішного кабінету.

— Графе, — почав французькою принц, — мені потрібна ваша порада.

— Порада порадою, але спочатку обід, — привітно зустрів гостя Йозеф, — І графиня буде дуже рада вас бачити.

— Умовили, графе. Заради задоволення бачити графиню я готовий на все, — розсміявся принц.

— От і добре! А поки сервірують стіл, я готовий вислухати ваші запитання.

— Ходять чутки, що Кам’янецьку та Хотинську фортеці з’єднує підземний хід.

— Чутки, як завжди, перебільшені. Ви самі розумієте, принце, що будівництво такого ходу було б безглуздою тратою і часу, і коштів.

— І все ж у Хотинській фортеці напевно є підземні ходи, що виходять далеко за її межі. Чи немає у вас випадково їх схем?

— О так! Звичайно! Тільки схеми дещо застарілі, адже за останні п’ятнадцять років мережа ходів могла значно збільшитися. Спроби розвідати нові ходи не увінчалися успіхом. Крім того, всі підступи до бастіонів і воріт заміновані (західні інженери допомагали туркам споруджувати мінні галереї навколо фортеці). На момент останнього штурму Хотина в 1769 році навколо фортеці налічувалося 16 мінних галерей, а зі стін вели обстріл більше двохсот далекобійних гармат.

— Ну що ж, — задоволено усміхнувся принц Кобург, — усе це ще раз підтверджує правильність нашого рішення — відмовитися від штурму й уникнути безглуздих жертв.

У цей момент до кабінету ввійшла графиня де Вітте. Принц Кобург церемонно поцілував ручку графині і радісно повідомив, що щасливий знову бачити її у доброму здоров’ї.

— О мила Софіє, ви стали ще прекраснішою з часу вашого відвідування Відня, — мовив він вкрадливим голосом. — Чисте повітря Поділля йде вам на користь. Але не можна таку гарну квітку весь час тримати на дикому лузі, іноді треба її пересаджувати і в столичні сади, — з докором звернувся він до генерала.

— Ви й так у себе розпещені дурманними пахощами ваших квітників, — засміялася Софія. — Але, бачу, що дим пороху і гуркіт снарядів іде вам, чоловікам, на користь: швидко злітає придворний глянець, ви робитеся азартнішими і на нас, жінок, уже дивитеся не так зверхньо.

— О так, графине, ви маєте рацію. Настає час, коли тяготи похідного життя, убога їжа, смертельна небезпека стають важливішими домашнього затишку, придворних балів і вишуканих страв на прийомах.

— Ні, принце, нам, жінкам, ніколи вас не зрозуміти.

— Я саме пропонував вашому чоловікові відвідати наші позиції поблизу Хотина, запрошую і вас посмакувати запах війни.

— Якщо це не дуже небезпечно, залюбки. Я ще не так втомилася від життя, щоб нерозважливо лізти в пекло.

— Ми гарантуємо вам цілковиту безпеку, графине. Через тиждень до нас прибуде князь де Лінь. Він мені повідомив по секрету, що планує нанести вам візит. Ось із ним ласкаво просимо на передову.

Приїзд князя де Ліня завжди викликав загальне пожвавлення. Дотепник і веселун, він ніколи не сумував і не дозволяв цього робити іншим. Цей 53-річний чоловік володів тонкою і піднесеною душею, природним оригінальним розумом, живою уявою і чудовою пам’яттю. Добре розуміючи людей, де Лінь майже відразу підмічав у своїх співрозмовників характерні риси, давав їм жартівливі визначення (іноді дуже пікантні). Жарти його сприймалися без образ, бо вони були незлобиві. Він вважав себе літератором і говорив, що день без написаного хоча б одного рядка прожито марно. У Кам’янці князь де Лінь зупинився в будинку де Вітте. Князь із задоволенням проводив час у бесідах із Йозефом і Софією, прогулювався верхи по околицях міста. І хоча графиня Софія непогано була знайома з ним, лише зараз, завдяки ближчому спілкуванню, зрозуміла, наскільки це цікава людина і співрозмовник. Де Лінь відкрито захоплювався красою Софії у присутності Йозефа, щоправда, зазначав, що вже старий, щоб залицятися до графині.

Перебуваючи в Кам’янці, князь вів велику переписку. І в листах центральною постаттю, звичайно ж, була графиня Софія. Так, своєму синові він написав: «О якби я ще мав чутливе серце, був би вже закоханий. Дружина коменданта —