Борис Пахор - Важка весна

— Батько блаженствує. Альфред йому, мабуть, сказав, що я зачарувала його батьків.

Рвучко захитала головою.

— Але яке мені до цього діло! Хотів, щоб я прийняла запрошення, — я це зробила, догодила йому, щоб у хаті був спокій. Тепер для мене ця справа завершена.

— Але для нього — ні, адже він не хоче, щоб ти повернулася до роботи.

— Атож, — замислено одказала вона.

Потім здивувалася.

— Так тобі Жозефіна і про це написала?

Сиділа з похиленою головою, хвиля золотавого волосся закривала її щоки. Подумав, що вони нескінченно далеко одне від одного, і він не знає, як знайти дорогу до неї. Відгорнув їй волосся з обличчя і притримав рукою її підборіддя.

— І що тепер?

— Я поїхала, як бачиш!

— По свої речі?

— Так, він мені погрожував і навіть пригрозив, що приїде по мене. Але він не зважиться.

Тієї ж миті простягла руки і пригорнулася до нього.

— О Радку, допоможи мені.

Торкнувся її волосся.

— Ти мала б поїхати зі мною, — сказав він, коли вона притискалася своєю щокою до нього, немов готова до будь-якого його рішення. — Але навіть якби це було можливо, ти б не мала відваги, і тобі не дозволило б сумління поїхати зі мною без згоди батьків.

— Радку, я така слабка...

— А якби я сказав тобі почекати, коли я приїду по тебе, ти теж не насмілилася б поїхати без їхньої згоди?

— Тоді все було б інакше, я б увесь час готувалася до від’їзду.

— Тоді почекай на мене.

— О, мій Радку.

— Я не сказав нічого нового.

— Сказав! Того ранку, коли ти розповідав про тих дівчат, я для тебе вже нічого не значила.

— Твій від’їзд тоді відібрав усю твою чарівність. Це була вже не ти.

— А тепер?

— Досвід тих днів змінив тебе. Твоя чарівність, якщо ти будеш ще веселішою, повернеться знову.

— Я вже весела, Радку.

І закружляла кімнатою, підійшла до валізки і підняла кришку.

— Я привезла тобі пляшку одеколону, — сказала вона і дістала з-поміж білизни скляну пляшечку.

— Півлітра? Не пам’ятаю, чи я колись захоплювався такою розкішшю.

— У поїзді мусиш чимось вмиватися, хіба ні?

Тепер це була майже справжня Арлетта, подумав собі. Але коли була знову поруч нього, в атмосфері ще не було того простого щастя, яке кожен її порух перетворювало на ще незнану цінність.

Здалося їм, що вони довго мовчать.

— Радку, — прошепотіла вона несміло.

— Так?

— Отже, мої чари таки зникли!

— Ні. Але кожен з нас по-своєму зрадив одне одного.

Її рука пошукала його лікоть.

— Усьому виною моя нерішучість.

— Більше винен той, хто не вміє відділити пекельний світ від звичного повсякдення.

— Легше відділити, ніж сприйняти.

— Важко підкоритися дійсності, в якій по той бік пекла люди залишилися істотами, котрі дбають про відбивну, про новий одяг і хмуряться, коли їхні очі зустрічаються з фотографіями з Белсна.

— І котрі плачуть через смерть свого кошеняти...

— Але вони не винні. Вони не мають примар, які ґвалтують їхню повсякденну дійсність.

Потім вони мовчали, і здалося йому, що невиразний шум вуличного руху має цілком товаристський призвук.

— Треба занурити руки у дійсність, немов пекар у тісто, — сказав він. — Робити щось, і мати відчуття, що корисний.

І знову мовчав.

— Пам’ятаєш того Віхертового біженця, який сховався у лісі? І це реальність, тільки короткотривала. Неможливо довго залишатися пораненим звіром і нападати на кожного, хто наближається до твого барлога.

— Можливо, життя серед густих дерев все ж було б якимось порятунком, — тихо сказала вона.

— Тобі б швидко набридла самота.

— Але ліс — це не самотність. Там багато живих істот — дерева і все, що дихає і рухається коло них.

— Будь-яка самотність була б втечею. Це нічого не вирішує. Я радше буду серед неспокійного міста і житиму його долею.

Здавалося, крикливий газетяр навмисне зупинився саме під його вікном; її тіло було окремо від нього, і здалося йому, що мусить знову його завоювати, бо вилучив його зі свого світу. Десь з’явилася тріщина, і крізь неї повіяла непрохана порожнеча. Але водночас її тіло під біло-сірим костюмом було таким рідним, жило для нього, було щепленим до нього. І він бажав її, хотів доторкнутися