Борис Пахор - Важка весна

розбирати слова на них, щоб ті поволі відтворили картину колишніх країв і людей. Це йому давалося не без зусиль, але, ніби з туманного моря, линуло до нього переконання, що він зможе не думати про те жахне, що йому довелося пережити після повернення, якщо зануриться в ті жовті листочки і почне їх переписувати розбірливим почерком. Саме цієї миті. І це писання приноситиме йому розраду, ця розповідь захопить його і дасть йому таку бажану життєву мету.

Під вигуки вуличного рознощика вечірніх газет, у приємному теплі кімнати він розгорнув білий аркуш паперу. І раптом зник увесь навколишній світ, і він знову опинився на самоті, на вершечку вузьких сходів.

Заголовок спав на думку сам собою.

РАКУШНИКИ

Наближався полудень.

Зупинився десь посередині піраміди сходинок. На мить перервавши роботу, зрозумів, що його оточує тиша. Звісно, мовчання всі дні супроводжувалось тривким сповзанням життя до низу терас:, до тієї найнижчої, з піччю; так само мовчання виходило з тонкого комина і з димом пливло догори, над сходами і над бараками. Але зараз тиша була іншою, це була тиша без людей, а тераси — немов сходи стародавніх руїн.

Став і думав про те, що табір остаточно спорожніє, коли сходинками догори до вантажівок віднесуть іще живі тіла з останнього бараку. Саме через цю мить відпочинку його так схвилювала тиша в нерухомому вересневому повітрі. І зрозумів, якою зрадницькою є ця тиша, бо за годину чи дві, коли їх там уже не буде, вона вкриє всю вогезьку гору, і від них не залишиться жодного сліду — ні на терасах, ні в повітрі. Все сховає тиша, все, немов глухоніма, триматиме в собі.

І почав спускатися додолу до бараку, який ще чекав на допомогу.

Тоді побачив тих, хто поспішав, хто рушив сам. Були нечутні, яку всі ті дні, коли лежали і своїми кістлявими кінцівками витискали заглибини на вологих солом’яних матрацах; вони не турбували тишу, що вигрівалася під вангогівською розпеченою кулею, яка висіла високо над горою. Мабуть, незвично напружена тиша підняла їх з лежанок, і вони вибрели на світло, — худі примари, які вже не чули навіть шерхоту своїх босих ніг. Тіла в сорочках до стегон. І коли гойдалися терасою, махали руками, щоб утримати рівновагу, немов великі птахи, які погубили пір’я, і від яких залишилася лише купа жовтих кісточок. Коли ж добрели до сходів, почали вибиратися догори, з останніх сил рятуючись від безодні, де на них чатував вічний вогонь. Потім почали повзти сходами, навпочіпки, як великі водяні комахи, обсмалені павуки із впалими сідницями, поволі-поволі-поволі, немов кожен рух дерев’яних стегон — останній. Потім був нескінченний відпочинок у сонячній тиші, аж поки десь з-поміж тої мішанини кісток і відмерлих нервів не стріпонулося усвідомлення того, що сонячне коло — нещадний ссавець, який вип’є з них останні краплі життєвого соку. І тоді раптом затверділі кінцівки по-жаб’ячому потягнулися до наступної сходинки, ракушник вчепився за неї. І знову ось так спочиватиме цілу вічність, а в цей час перед ним лізе ще інший, і на верхній терасі ще один — плазуни, які час від часу підіймають свою голу черепашачу голову в зрадницьку мовчанку королівства темряви...

Зупинився, бо засумнівався, чи правильно порівнювати ті тіла з молюсками. Може, справедливіше буде просто розповісти, як вони спробували врятуватися ще до того, як до них прийдуть із ношами, дуже боялися, що після того, як табір спорожніє, есесівці переб’ють немічних, і їхня доля буде вирішеною.

Вечірній рух на вулиці жвавішав, а він знову повернувся до питання, як передати образи уже далекого, але для нього так само живого світу.

Тоді почувся стукіт.

І водночас: «Можна?»

Це був її голос у прочинених дверях; і вже за мить її холодне від зимового вечора обличчя було коло нього, і йому здавалося неправдоподібним, що його долоні потопають у золотавому жовтому хутрі її короткого пальтечка. Ні, цю радість не можна було порівняти з жодною попередньою, бо жодного разу небезпека втрати не була такою реальною.

— Я так боялася, що вже не застану тебе, — прошепотіла вона.

— Як бачиш, я чекав на тебе.

— І ти так холодно від’їжджаєш, — сказала, мов сама до себе.

— Холодно? Трохи послабив обійми, щоб зазирнути їй у вічі. — Не хотів би я знову пережити ті дні, відколи ми розлучилися.

— А я, Радку?

І ще тієї ж миті вигукнула:

— Ох, я вже зварилася в тому пальті!

Коли зняв одежину з неї, побачив, що вона була в біло-сірому костюмі, немов молода жінка, що зраджує чоловіка зі своїм колишнім коханцем.

Сіли на край ліжка.

— Мабуть, і тобі було нелегко. Але ти хотіла вдовольнити батька цими відвідинами. — Вона така серйозна і сконцентрована, думав собі, немов за ці дні подорослішала.

— Розмовляла про сторонні речі, в той час як їхні очі оцінювали тебе, мов теличку на ярмарку. О, як я себе ненавиділа!

— А успіх?