Гарольд Роббінс - Пірат

Мухаммед глибоко вдихнув.

— Тату, нам би хотілося жити тут з тобою.

— А як же Бейрут?

— Він нам не подобається, тату,— швидко сказав Мухаммед. — Там нічого робити. Там немає снігу чи чогось іншого.

— А як же зі школою?

— Ми говоримо зараз по-арабському набагато краще, тату,— швидко сказав Самір. — Чи не міг би ти, ми подумали,— у нього пропав голос. Він благально подивився на Мухаммеда.

— Ми маємо на увазі,— підхопив Мухаммед,— чи не міг би ти перенести для нас школу сюди? Таким чином у нас був би сніг і змога ходити до школи.

— Це не так легко,— засміявся Бейдр.

— Чому? — спитав Самір.

— Не можна просто так узяти цілу школу і перенести її. А що буде робити решта учнів? У них не буде куди ходити до школи.

— А ми і їх заберемо,— сказав Мухаммед. — Ручуся, їм теж тут більше сподобається.

— Мама говорить, що ти можеш зробити все що завгодно, якщо захочеш,— сказав Самір.

Бейдр посміхнувся.

— Ну, вона помиляється. Є речі, яких навіть я не можу зробити. І якраз так виходить, що оце одна з них.

Їхні обличчя розчаровано витяглися.

— Але я скажу, що для вас можу зробити,— додав він.

— А що? — спитав Мухаммед.

— Десь через два місяці у вас знову будуть шкільні канікули,— продовжував він. — Я тоді знову привезу вас сюди.

— Але ж снігу, мабуть, зовсім не буде,— сказав Самір.

— Тут він іще буде. Це я вам обіцяю. — Він став на коліно і по черзі поцілував кожного. — А тепер давайте спати. Я поговорю з інструктором по лижах. Можливо, завтра він дасть нам спуститися з північного схилу.

— Там, де катаються великі хлопці? — збуджено запитав Мухаммед.

— Так, але пообіцяйте бути дуже обережними.

— Ми будемо, тату,— майже одночасно сказали обидва.

— Тоді, добраніч.

— Добраніч, тату,— відповіли вони.

Він рушив до дверей.

— Тату,— гукнув йому вслід Мухаммед.

— Слухаю?

— Ми забули подякувати тобі. Дякуємо, тату.

Мить він стояв як укопаний.

— Хай збереже вас Аллах, сини мої. Доброго вам сну.

Коли він вийшов з їхньої спальні, в залі на нього чекала Джордана.

— Вони заснули?

Він всміхнувся.

— Я тільки що понакривав їх. Ти знала, що вони збиралися просити у мене?

— Ні. Вони не захотіли мені сказати. Сказали тільки те, що щось дуже важливе.

Він рушив по коридору до їхніх покоїв. Вона йшла поруч нього.

— Вони сказали, що хочуть жити тут. Вони не хочуть повертатися до Бейрута.

Вона мовчала.

— Вони навіть хотіли, щоб я перевіз сюди школу з усіма учнями. — Він засміявся. — Ніколи не знаєш, з якими дикими ідеями можуть звернутися до тебе діти.

— Ідеї ці не такі вже й дикі,— сказала вона. — Це виявиться тоді, коли зрозумієш, чого, власне, вони просять.

— І чого ж вони просять?

Вона подивилася йому в січі.

— Вони люблять тебе,— сказала вона. — Ти їхній батько і ніщо тебе їм не замінить. Вони хочуть жити з тобою.

— А ти ніколи не пояснювала їм, скільки роботи на моїх плечах? Певно, їх можна змусити зрозуміти.

— Це не так легко, як ти думаєш,— відповіла вона. — Як ти можеш витлумачити дитині, що сонце в небі, яке дає всьому життя,— це щось таке, чого не можна бачити кожного дня?

Не дивлячись на холод обличчя Юсефа покрилося дрібними крапельками поту, доки він з важкою валізою піднявся східцями вілли. Двері відчинив Джабір.

— Ахлан,— сказав він.

— Ахлан фікі,— відповів Юсеф, переступаючи поріг і ставлячи валізу. Він випростався. — Чи не потримаєш ти оце у себе, доки я вийду? — спитав він.

— Із задоволенням, пане,— відповів Джабір.— Хазяїн чекає на вас у книгозбірні. Коли ваша воля, ідіть за мною.

Юсеф скинув пальто і віддав його Джабірові, потім рушив за ним через великий хол до дебелих двостулчастих дерев'яних дверей. Джабір тихо постукав.

— Заходьте,— гукнув Бейдр.

Джабір відчинив двері і тримав їх, доки Юсеф зайшов, а потім тихо зачинив. Юсеф розглянувся по книгозбірні. То була велика старомодна кімната з книжковими полицями від долівки і до самої стелі. Бейдр сидів за письмовим столом, спиною до високих засклених стулчастих дверей, що вели до саду. Єдиним світлом у кімнаті була лампа на столі Бейдра з чудовим абажуром, який затіняв його обличчя. Коли Юсеф підійшов до нього, він не підвівся.

— Вілла — прекрасна,— почав Юсеф. — Та, врешті, я нічого іншого і не чекав.

— Вона затишна.

— Треба було мене попередити, що добиратися сюди важкенько,— усміхнувся Юсеф. — Місцями дорога покрита ожеледдю. Особливо