Енді Вір - Марсіянин

ровери мають бути цілком справними, інакше ми не можемо використати жоден з них.

Отже ось мій блискучий план: коли я доїду до МЗЧ, я більше не буду використовувати спальню як спальню. Я зроблю з неї приміщення для оксигентора та атмосферного регулятора. Відтак причеп стане моєю спальнею. Вправно, га?

У причепі досхочу місця. Я витратив до дупи зусиль щоб досягти цього. Надувна куля дає достатньо місця над головою. Не велика площа підлоги, та все ж багато місця вгорі.

А ще у спальня має кілька отворів у полотні для клапанів. Знову треба подякувати за це надувним наметам. Я просто потребував багато полотна, тому я брав його з усюди, де міг. Я поцупив багато з надувних наметів, і у них були отвори для клапанів (насправді, втричі більше потрібного). НАСА хотіло бути впевненим, що аварійні прихистки дозволять команді ззовні помпувати повітря до команди всередині.

У результаті я матиму спальню з закоркованими всередині оксигенатором та регулятором атмосфери. Вона буде приєднана до причепа шлангами, щоб мати спільну атмосферу, і через один із шлангів я протягну електродроти. Ровер слугуватиме за комору (бо мені більше не буде потрібен доступ до приладів керування), а причеп буде цілком порожній. Відтак у мене буде постійна спальня. Я навіть зможу використовувати його як майстерню для переробки МЗЧ, працюючи з деталями, які пролізуть через повітряний шлюз причепа.

Звісно, якщо будуть проблеми з атмосферним регулятором чи оксигенатором, мені доведеться розрізати спальню, щоб дістатись до них. Але я тут вже 492 Соли, і вони увесь цей час працювали добре, тому я зважусь на такий ризик.

Журнал: Сол 497

Завтра я буду на в’їзді у кратер Скіапареллі!

При умові, що нічого поганого не трапиться. А чого ж, усе інше у цій місії пройшло спокійно, так? (Це був сарказм).

Сьогодні Повітряний день, і от тепер я не радий цьому. Я настільки близько до Скіапареллі, що відчуває його смак. Гадаю, він смакуватиме головним чином як пісок, але ж не в цьому суть.

Звісно, це не буде завершення мандрівки. Ще знадобиться 3 Соли, щоб дістатись від в’їзду до МЗЧ, але ж дідько! Я майже там!

Гадаю, я навіть можу побачити кряж Скіапареллі. Він до біса далеко звідси, і можливо це просто моя уява. Він за 62 км звідси, то ж якщо я бачу його, то лише заледве.

Завтра, діставшись Вхідного кратера, я поверну на південь і заїду у басейн Скіапареллі по “Вхідній рампі”. Я зробив грубі розрахунки і думаю, що нахил буде досить безпечним. Зміна висоти від кряжа до басейну складає 1,5 км, а Рампа щонайменше 45 км завдовжки. Це означає, що нахил 2 градуси. Не проблема.

Завтра ввечері я занурюсь у зовсім новій западині!

Дай-но перефразувати…

Завтра ввечері я дістанусь дна!

Ні, це теж погано звучить…

Завтра ввечері у буду в улюбленій дірочці Джованні Скіапареллі!

Гаразд, визнаю, я поводжусь, як дурень.

Протягом мільйонів років кряж кратера піддавався невпинним атакам вітру. Вони роз’їли кам’яний гребінь, як річка прорізає гірський ланцюг. Після еонів він врешті пробив грань.

У зоні високого тиску, створеній вітром, тепер було місце стоку. Теча розширювалась більше і більше з кожним тисячоліттям. Захоплені вітром пил та піщинки осідали на денці басейну.

Нарешті було досягнуто рівноваги. Пісок зібрався досить високо, щоб вирощувати купу не вгору, а вшир. Укіс видовжувався до досягнення нової рівноваги, яку визначала складна взаємодія незліченних маленьких часточок та їхньої здатності утворювати нахилену форму. Народилася Вхідна рампа.

Погодна утворила бархани та голі місцини. Упалі поблизу кратера метеорити ставали каменями та брилами. Поверхня стала нерівною.

Сила тяжіння зробила своє діло. Рампа з часом ущільнилась. Але ущільнилась не рівномірно. Ділянки різної густини осідали з різним погоном. Деякі місця стали твердими, як камінь, а інші лишились м’якими, як тальк.

Хоча укіс був досить пологим, поверхня рампи була кострубатою й дуже нерівною.

Діставшись Вхідного кратера, самотній мешканець Марсу повернув свій транспорт до басейну Скіапареллі. Складна поверхня була несподіванкою, але виглядала не гірше ніж інші місця, через які він вже проїхав.

Він об’їжджав малі бархани і обережно переїжджав великі. Він пильнував кожен поворот, кожен підйом чи з’їзд, та кожну брилу на своєму шляху. Він обдумав увесь курс й розглянув усі альтернативи.

Але цього було не досить.

Ровер, з’їжджаючи звичайним на вигляд схилом, наїхав на невидимий гребінь. Щільний твердий ґрунт раптом змінився легким пилом. Уся поверхня була вкрита щонайменше 5-тисантиметровим шаром пилу, тому видимих ознак раптової зміни не було.

Переднє ліве колесо ровера занурилось. Несподіваний нахил повністю відірвав від землі праве заднє колесо. Це у свою чергу додало навантаження на ліве заднє колесо, котре не втрималось на сумнівному оперті і теж занурилось у пил.

Перш ніж мандрівник зміг зреагувати, ровер перекинувся на бік. Охайно зібрані стосом на даху сонячні стільники розметались, як колода карт.

Причеп, приєднаний до ровера буксирною клямрою, потягнуло слідом. Крутний момент на клямрі зламав композит як суху тріску. Шланги, що сполучали два транспорти, висмикнулись. Причеп тицьнувся носом у м’який ґрунт та перекинувся на свій дах-повітряну кулю, подрижав і завмер.

Роверу пощастило менше. Він котився далі вниз схилом, кидаючи подорожнім, як речами у сушильному барабані. Через