Енді Вір - Марсіянин

щодо міркування, я поміркував над тим, коли ж я нарешті мину цю бісову борву.

Я все ще щодня рухаюсь на південь, і все ще спостерігаю втрату ефективності (хоча я її випереджаю). Щодня через це лайно я наближаюсь до МЗЧ лише на 37 км замість 90. Це змушує мене казитись.

Я думав, що можна пропустити Повітряний день.Я міг би проїхати ще кілька днів перш ніж скінчиться кисень, а виборсатись із борви дуже важливо. Але я відмовився від цього задуму. Я достатньо випереджаю борву, щоб дозволити собі один Сол без руху. І я не знаю, чи кілька додаткових днів допоможуть. Хто знає, як далеко на південь простягається ця борва?

Ну, НАСА певно знає. І станції новин на Землі показують це. І мабуть є якийсь веб-сайт www.watchmark-watney-die.com. То ж сотні мільйонів людей чи близько того точно знають, наскільки ще на південь вона простяглась.

Але я не один із них.

Журнал: Сол 484

Нарешті!

Я НАРЕШТІ минув цю трикляту борву. Сьогодні виробництво енергії було на 100%. У повітрі більше немає пилу. Так як борва рухається перпендикулярно до напряму моєї путі, значить я перебуваю на південь від найпівденнішої точки хмари (припускаючи, що борва кругла. Якщо ні - тоді біда.)

Починаючи від завтра я можу прямувати до Скіапареллі. Що добре, бо я втратив купу часу. Я проїхав 540 км на південь, поки тікав від борви. Я катастрофічно відхилився від курсу.

Зауважу, що це не так і погано. Я заїхав на землю Меридіана, і кермувати нею тут трохи легше ніж кам’янистою дупопідкидайною поверхнею Арабської країни. Скіапареллі майже точно на схід, і якщо мої розрахунки за секстантом та Фобосом правильні, мені лишись ще 1030 км до неї.

Враховуючи повітряні дні та припускаючи 90 км просування на Сол, я маю дістатись туди у Сол 505. Не так вже й погано. Борва-ща-майже вбила-Марка затримала мене лише на 7 Солів.

У мене все ще лишається 44 Соли, щоб зробити з МЗЧ все, що задумало НАСА.

Журнал: Сол 487

У мене тут з’явилась цікава слушна нагода. І під “слушною нагодою” я маю на увазі “Оппорт’юніті”.

Я так далеко відхилився від курсу, що опинився не далеко Марсіянського дослідницького ровера Опорт’юніті. Він десь за 300 км звідси. Я міг би поїхати туди. На це знадобилось би близько 4 Солів.

Дідько, це спокусливо! Якщо я зможу змусити радіо Оппорт’юніті запрацювати, я зможу знову налагодити контакт з людством. НАСА повідомлятиме мені мої координати та найкращий курс, попереджатиме про борви - і просто піклуватиметься про мене.

Але, чесно кажучи, справжня причина мого зацікавлення не у тім. Чорт забирай, я втомився бути сам! Поки працював Патфайндер, я звик спілкуватись з Землею. Усе це припинилось, бо я прихилив дриль не до того столу, і тому знову опинився на самоті. Я можу виправити це всього за 4 Соли.

Але річ у тім, що воно того не варте. Я лише за 13 Солів від МЗЧ. Нащо з’їжджати з шляху, відкопувати поламаного ровера, щоб використати його як саморобне радіо, коли я маю новенький, повністю дієвий комунікаційний пристрій на віддалі двох тижнів пцті.

Тому, хоч це наче як ясно, що я так близько до чергового ровера (друже, ми просто засмітили ними планету, хіба ні?), це не розважливо.

Між іншим, я вже осквернив достатню кількість майбутніх історичних місць.

Журнал: Сол 492

Треба щось вирішити зі спальнею.

Наразі я можу встановити її лише коли знаходжусь всередині ровера. Вона причеплена до повітряного шлюзу, тому поки вона там, я не можу вийти. Поки я мандрую, це не було важливо, бо я все одно мав її згортати щодня. Але коли я дістанусь до МЗЧ, я не буду більше їздити. Кожне здування/надування спальні навантажує шви (я вивчив гіркий урок, коли Габ підірвався), тому найліпше буде, якщо я знайду спосіб лишити спальню назовні назавжди.

Святі яйця! Я щойно усвідомив, що я справді вірю, що я таки дістанусь до МЗЧ. Ви помітили що я робив? Я розслаблено говорив про те, що я робитиму, коли я дістанусь до МЗЧ. Наче це фрашка. Дрібниця. Я просто заскочу до Скіапареллі й побачусь із МЗЧ там.

Гарно.

Менше з тим, у мене немає іншого повітряного шлюзу. У мене є один на ровері, та один на причепі, і це все. Вони міцно тримаються на своїх місцях, тому я не можу знати один та прилампічити його до спальні.

Але я можу загерметизувати спальню повністю. Навіть не доведеться робити ніякого дурнуватого вирубування у ній. Місце для під’єднання повітряного шлюзу має клапан-заслінку, яку можна розкрутити, щоб зачинити нею вхід. Нагадую, що я вкрав обладнання повітряного шлюзу з надувного намету. Він є аварійним засобом на випадок втрати тиску у ровері. Він би був вельми марним, якби його не можна було окремо щільно зачинити.

Нажаль, як рятувальний засіб, він не призначався для хоч якогось повторного використання. Ідея полягала у тому, що люди зачиняють себе у викидному наметі, відтак решта команди їде до них у іншому ровері та рятує їх. Команда не пошкодженого ровера від’єднує надувний намет від ровера, у якого теча, і під’єднує намет до свого ровера. Відтак вони розрізають заслінку, щоб звільнити своїх колег.

Щоб упевнитись, що такий спосіб завжди можна використати, правила місії вимагали, щоб у ровері одночасно могло бути не більше трьох осіб, а обидва