Рімантас Кміт - Хроніки Південного

що матір Юрґи сама погоріла з тими шкірянками, бо не тільки шила, а ще намагалась повезти їх до москаляндії на продаж. Повний бусик шкірянок і штук баксів, все бабло позичене, рекет усе позбирав, почистив до останньої нитки. Після повернення вона мала спустити квартиру і переселитися в общагу. Якщо це правда, то Юрґа не має куди і чого повертатися.

Мінде й далі сидить у бочці лайна, щоправда, відчайдушно намагається звідти вибратися. Теж подався кудись до москаляндії з тими штуками, а туди далеко їхати, переправлятися через ріки, і щось довго вже про нього нічого не чути — щоб не було так, як із Монікою. Мантас вступив вчитися кудись закордон. Решта — Реміга та інші пацани — вступили у Вільнюсі. А хлопці з регбі намилилися хто куди — хто до Швеції, хто до Америки.

Той шотландець наче залишився тут, правда, я його більше ніде не зустрічав. Ніби Uncle Ben’s — повсюди його реклама, повні магазини, але я ніколи не бачив, щоб хтось його купляв. Але він є. Так і той шотландець — він є, але його не видно.

Що далі, то більше гадаю, що Моніка зникла сама. Зовсім безслідно. Батьки її змушували кудись вступати, різні нісенітниці робити, ось вона й зникла. Мабуть, не вистачає на півстіни коня намалювати, читати «Чайку Джонатана Лівінгстона», «Відьму і дощ», щоб нормально відключитися і хоч трохи відчути тої свободи, якою вона так нестямно марила. Лише зараз мені потрохи все зводиться докупи. Очевидно, її батьки з братком останнім часом перегнули палку.

А коли відверто, то що доброго я зробив для Моніки? Окрім того, що пару разів сказав «я тебе кохаю», і то не надто переконливо. Однак що я міг?

А вона? Вона не ходила дивитися на наші змагання — хоча, коли кохаєш, намагаєшся зрозуміти, чи не так? Проте вона мені розповіла про Шяуляй, іноді синяки якоюсь мазючкою натирала, саме завдяки Моніці я побачив гру зеландців і задля неї почав читати книги. Не лише задля неї, але все одно. У будь-якому випадку я не уявляв майбутнього без Моніки. Я і зараз не уявляю, але тепер я найменше думаю про те, що там і як буде далі. Тепер мені несамовито сумно і прикро. Здається, що я не все зробив, що міг, але що слід було зробити, я не знаю. Як описати мій сум? Важко сказати, мабуть, десь так, як у Guns N’ Roses «November Rain».

Я намагався згадати, що там стоїки казали: все відбувається відповідно до законів природи, і ти нічого не зможеш вдіяти, і наймудріша річ, яку можна зробити, — навчитися стримуватися і не сцяти в штани. Мабуть, правильно ті стоїки казали, але п’ять тисяч років тому. Тоді, мабуть, усе було інакше, бо для мене їхні роздуми, може, й правильні, але не працюють, від слова «зовсім».

Хтось водить мене за ніс. З’являється відчуття, що зараз щось має статися, і тільки хрясь — і зникає. Здавалося, що ось-ось вже матиму гроші, і тільки хрясь і — бочка лайна. Ось-ось проб’юся в регбі — хрясь — коліна здають. Мав дівку, і все з нею було добре, залишалось одружитися і жити довго і щасливо. Але ні, хрясь — і вона каже, що все ще попереду. Але в неї попереду нема мене. Про мою писанину я вже промовчу, з цього нічого не вийде. І той хтось навіть не дав мені нагоди щось зробити, щоб було по-іншому. Доктóри нічого не бачать — і що я можу зробити? Батьки повернулися зарано, мєнти спакували — і що тут зробиш? Можна поборотися з батьками Моніки. Але як? Піти і штовхнути промову про те, що вони віслюки, бо не дозволяють їй зустрічатися зі мною? Оскільки я стану або зіркою регбі або лауреатом Нобелівської премії? У якому місці я міг тут щось змінити?

У принципі, нічого не сталось. Я весь час очікував, що щось трапиться. Щось таке, коли щось хрясне і все змінить. І нічого такого. Нічого, окрім того, що не залишилось нічого. А я завжди вважав, що я — найкращий, що завжди перемагаю, а тепер все зникло. Я був найкращим, поки мені фартило, а коли програвав, падав у бочку лайна і нічого більше не робив. Можна вважати, що мені дісталося все без зусиль: навчання у школі, Моніка практично сама мене підчепила, для регбі я був народжений, бабло у «Концертині» теж звалилось, мов сліпій курці зерня. Брюс Лі говорив, що потрібно бути як вода. Можна казати, що я майже таким і був. Ні за що я не боровся серйозно. У всьому щастило. А коли ставався який-небудь провал, трохи сумував, а потім все минало майже без висновків. І що доброго з того буття мов вода? Нічого. Все щезло.

Щезло бабло, щезла кар’єра базарного дилера, щезло регбі зі всією Англією і Південною Африкою. Щезла дівка.

Все нахрєн щезло.

І коли я опинюсь у тому портовому місті, я теж хочу поплисти і кудись щезнути. Далеко. Сам для себе. Коли добре обміркувати, то не бачу в житті жодного маяка. Але чи не пофіг? Так, ніби пливеш туди, куди тебе вода несе, все одно будеш жити якимось чином. Герої житимуть життям героїв, чудики — чудиків, а ти собі пливеш. Можливо, й натрапиш на яку-небудь кригу. Тепер у мене нічого немає, і я нічого не чекаю, не надіюся. І нікому не вірю.

У житті все по-іншому, ніж у фільмах чи книжках, де, таке враження, що нічого іншого не відбувається, окрім великих і змістовних справ. Тепер попереду себе я бачу лише одну велику річ — море. Воно точно величезне.

І де тепер мій запасний план? І для чого годяться ті формули з інформатики IF… THEN…, коли у житті буває лише одне IF. Назад не повернешся і не перепрограмуєш. Коли залишаєшся босим на льоду, куди ще повертатися? Окрім того, найкращих речей неможливо спланувати. Чи не так? Найгірших теж.

Я не лише залишився босим на льоду, кавалок моєї крижини відколовся і кудись поплив. І він уже ніколи не зустріне тої крижини, на якій залишилися Мінде і Моніка, Юрґа і регбі… А ще «Концертина» і бакси, 2 Unlimited і схожа музика, навіть «Джордан» і «Джордана». Magic Crystal випитий, похмілля розвіялось, і все здається глюком. Пара непроданих валяються в Шяуляї десь на шафі, їхні кольори вже не сяють, кульчики з фальшивого золота залишились у комерційних крамничках, які нині вже майже зникли, бодай там, куди я їх відносив. Не залишилося жінок, котрі купували б такі кульчики. Можливо, тому, що в Клайпеді навіть жінки здавались інакшими, і в центрі міста барахолку знайти було майже нереально.

Бабла нема, але й не треба. Я не можу пригадати, куди подівав ті гроші, які заробив в «Концертині». Бабло як вода — коли багато,