Маріо Пьюзо - Сицилієць

часником і томатами, салат у дерев’яній мисці, заправлений оливковою олією та червоним винним оцтом. Турі здалося, що вона трохи нервує чи сумує. Можливо, через постріли, можливо, через появу в цьому райському саду Аспану Пішотти з його похмурим обличчям і чорною зброєю.

Молодята сіли одне навпроти одного, узялися неквапом їсти. Ґільяно вирішив, що дівчина непогано готує, та й вона все підкладала йому хліба, м’яса, стежила, щоб його склянка була повна; мати добре її навчила. Він помітив, що апетит у неї хороший, тож вона не хвороблива. Джустіна підняла очі й побачила, що він дивиться на неї. Усміхнулася й спитала:

— Ну що, не гірше, ніж у твоєї матері?

— Краще, — відповів Турі. — Тільки їй не кажи.

Вона все одно дивилася на нього, наче кішка.

— А Ла Венера не краще готувала?

Турі Ґільяно ніколи не мав роману з молодою дівчиною. Вона заскочила його зненацька, але звиклий до тактики розум миттєво опрацював запитання. Далі вона спитає, як було кохатися з Ла Венерою. Він не хотів ані чути таких запитань, ані відповідати на них. До старшої жінки він не відчував того кохання, яке збудила в ньому ця дівчина, та Ла Венера все одно викликала в нього ніжність і повагу. Ця жінка пережила трагедію й біль, яких ця юнка з усією її чарівністю не знала.

Він серйозно всміхнувся дружині. Вона підвелася, щоб прибрати зі столу, але чекала на відповідь.

— Ла Венера прекрасно готувала, — сказав Турі. — Не годиться вас порівнювати.

Над його головою пролетіла тарілка, і він розреготався. Він сміявся від радості й захвату, бо взяв участь у такій сімейній сцені, і це вперше з обличчя дівчини злетіла маска покірності й м’якості. Та коли Джустіна почала схлипувати, він обійняв її.

Закохані стояли серед срібних сутінків, які так швидко опускаються на Сицилію. Він шепотів їй на вушко, яке просвічувало рожевим крізь чорне волосся:

— Я пожартував: ти готуєш краще за всіх на світі.

Але говорив це, сховавши обличчя на її шиї, щоб вона не бачила його усмішки.

В останню ніч разом вони більше говорили, ніж кохалися. Джустіна спитала про Ла Венеру, і Турі відповів, що це минуле, яке слід забути. Вона запитала, як вони тепер бачитимуться — він відповів, що відправить її в Америку й сам приєднається до неї. Але батько вже пояснив їй це; юну дружину турбувало тільки те, як вони будуть зустрічатися до її від’їзду. Ґільяно зрозумів, що їй навіть не спадало на думку, що він може й не втекти: вона була надто юна, щоб думати про трагічний кінець.

Батько приїхав по неї рано на світанку. Джустіна востаннє обійняла Турі Ґільяно й зникла.

Ґільяно пішов до каплиці зруйнованого замку й там зачекав, доки Аспану Пішотта приведе його ватажків. Чекаючи він озброївся тим, що заздалегідь сховав у каплиці.

У розмові з абатом Манфреді перед весіллям Ґільяно розповів старому про свої підозри — що Стефан Андоліні та Пассатемпо зустрічалися з доном Кроче за два дні до різанини на Портелла-делла-Джінестрі. Він запевнив абата, що його синові ніщо не загрожує, але він мусить дізнатися правду. Абат усе йому розповів: син сповідався йому, як і підозрював Турі.

Дон Кроче наказав Стефанові Андоліні привести до нього у Віллабу Пассатемпо на таємну зустріч. Андоліні наказали зачекати за дверима, поки вони радяться. То було за два дні до трагедії. Після того першого травня Стефан напосів на Пассатемпо, і той зізнався, що дон Кроче заплатив йому чималу суму, щоб він пішов проти наказу Ґільяно й розстріляв натовп. Пассатемпо погрожував, що, як Андоліні розповість про це Ґільяно, він присягне, що рудий теж був разом з ним і доном Кроче, коли вони домовлялися. Андоліні був надто наляканий, щоб розповісти правду комусь, окрім свого батька, абата Манфреді, а абат порадив йому тримати рота на замку. Весь тиждень після бійні Ґільяно так лютував від горя, що, безсумнівно, стратив би обох.

Ґільяно знову завірив абата, що не чіпатиме його сина, розповів Пішотті, як усе буде, але сказав, що це станеться, коли Джустіна повернеться в Монтелепре, після медового місяця. Він не хотів ставати катом, перш ніж стане нареченим.

І от тепер він чекав у зруйнованій норманській каплиці, якій за стелю правило синє середземноморське небо. Турі сперся на залишки вівтаря й саме так зустрів своїх ватажків, коли Аспану Пішотта привів їх. Капралові Пішотта дав інструкції, тож він став там, звідки міг поцілити в Пассатемпо та Андоліні. Їх обох відвели прямо до Ґільяно, до вівтаря. Терранова, який нічого не знав, сів на одну з кам’яних лав. Він керував обороною периметра в нічні години й тепер був виснажений. Ґільяно нікому не розповів, що чекало на Пассатемпо.

Він знав, що той був подібний до дикого звіра — відчував зміни, міг зачути запах небезпеки від інших. Ґільяно був обережний і поводився з Пассатемпо так, як зазвичай: він завжди тримав між ними більшу дистанцію, ніж з іншими. Насправді навіть призначив його банду контролювати територію біля Трапані, подалі від себе, бо гидував дикунством Пассатемпо. Він наказував йому страчувати інформаторів і погрожувати впертим «запрошеним гостям», аж поки вони не зголошувалися заплатити викуп. Один тільки вигляд Пассатемпо зазвичай лякав полонених і скорочував час переговорів, але якщо цього було недосить, цей звір розповідав їм, що зробить із ними та з їхніми рідними, якщо не отримає викупу, і робив це з такою насолодою, що «гості» припиняли опиратися, щоб якомога швидше забратися подалі.

Ґільяно вказав своїм автоматичним пістолетом на Пассатемпо й мовив:

— Перш ніж поїхати, маємо владнати наші борги. Ти не послухався моїх наказів, ти взяв гроші в дона Кроче за вбивство людей на Портелла-делла-Джінестрі.