Маріо Пьюзо - Сицилієць

Турі Ґільяно цілував її вуста, заплющені очі, тоді її груди з такою тонкою шкірою, що вогонь плоті мало не опікав його. Він був зачарований її ароматом — таким м’яким, таким далеким від смерті, від життєвого болю. Він провів рукою по тілу дружини вниз, до її стегон, і шовковистість шкіри змусила тремтіти його пальці; тремтіння покотилося тілом до паху, до маківки, і йому стало майже боляче — він був такий ошелешений, що розреготався вголос. Але тоді Джустіна легенько поклала руку йому між ногами, і він майже в прямому сенсі втратив тяму. Він кохався з нею палко, однак ніжно, і вона повертала йому його пестощі, спочатку повільно, нерішуче, а тоді — з такою ж пристрастю. Вони кохалися всю ніч без слів, окрім коротких вигуків любові, а коли зайнявся світанок, Джустіна заснула виснаженим сном.

Прокинувшись близько полудня, вона побачила, що величезна мармурова ванна повна прохолодної води й відра поряд з умивальником повні. Турі ніде не було. На мить її злякала ця самотність. Тоді вона увійшла у воду й вимилася, витерлася великим грубим коричневим рушником, напахтилася з однієї пляшечки біля вмивальника. Закінчивши свій туалет, молода дружина вбралась у дорожнє вбрання — темно-коричневу сукню й білу кофту на ґудзиках, вдягнула практичні й зручні черевики.

Травневе сонце надворі пекло, як завжди на Сицилії, але повітря холодив гірський вітерець. Біля складаного столика горіло вогнище, і Ґільяно вже приготував їй сніданок: підсмажений хліб, холодну шинку й фрукти. У горнятках було молоко з металевого бідона, загорнутого в листя.

Навколо нікого не було, тож Джустіна палко обійняла Турі й пристрасно поцілувала. Тоді подякувала йому за сніданок і дорікнула, що він не розбудив її для куховаріння: то було нечувано для сицилійського чоловіка.

Вони поїли, сидячи на сонці. У цю чарівну мить їх оточували зруйновані замкові стіни, над ними височіли залишки норманської вежі, прикрашеної мозаїкою з яскравих камінців. На вході до замку були прекрасні портали, а там, де обвалилося каміння, їм було видно арку над вівтарем каплиці.

Закохані вийшли за стіни замку й гуляли по гаю олив, де-не-де проходячи повз дикі лимони. Вони блукали поміж квітів, які так пишно вкривали всю Сицилію: асфоделі грецьких поетів, рожеві анемони, виноградні гіацинти, багряні горицвіти, які за легендою заплямувала кров коханця Венери — Адоніса. Турі Ґільяно обіймав Джустіну; від її волосся й тіла йшов аромат цих квітів. У глибині гаю дівчина сміливо потягнула його вниз, на квітчастий килим, і вони кохалися. Зграйка чорних і жовтих метеликів покружляла над ними, а тоді злетіла в безкінечне лазурне небо.

У третій і останній день у замку вони почули постріли десь далеко в горах. Джустіна була стривожена, та Ґільяно заспокоїв її. Він був дуже обережний і за ці проведені разом три дні не дав їй жодного приводу для страху. Зброї він із собою не носив і не тримав поблизу — вона була схована в каплиці, а ще не зрадив свою обачність і наказав своїм людям триматися подалі з очей. Та скоро після стрілянини з’явився Аспану Пішотта з кількома скривавленими кроликами, перекинутими через плече. Він швиргонув їх до ніг Джустіни й мовив:

— Зготуй їх для свого чоловіка, то його улюблена страва. А якщо зіпсуєш — не біда, у нас є ще двадцять штук.

Він усміхнувся до дівчини, і вона заходилася патрати кроликів, а Пішотта підійшов до Ґільяно. Вони відійшли до руїн арки в стіні й присіли там.

— Ну що, Турі, — вишкірився Аспану, — вона варта того, щоб ми заради цього ризикували життям?

— Я щасливий, — тихо сказав Ґільяно. — Тепер розповідай про тих двадцятьох кроликів.

— Один із патрулів Луки, але неабиякий, — сказав Пішотта. — Ми зупинили їх на периметрі. Два броньовики. Один налетів на наші міни й згорів так, як зараз у твоєї молодої дружини ці кролі згорять. Інший постріляв у скелі й утік до Монтелепре. Звісно ж, зранку вони повернуться по товаришів. З підкріпленням. Я б сказав, що втікати треба сьогодні.

— Батько Джустіни приїде по неї на світанку, — мовив Ґільяно. — Ти все влаштував для нашої зустрічі?

— Так.

— Коли моя дружина поїде… — Ґільяно запнувся на слові «дружина», Пішотта розреготався. Турі всміхнувся й продовжив: — Приведи їх до мене в каплицю, і ми все владнаємо.

Він трохи помовчав і запитав:

— Ти здивувався, коли я розповів тобі правду про Джінестру?

— Ні, — сказав Пішотта.

— Повечеряєш із нами?

— В останню ніч твого медового місяця? — Пішотта похитав головою. — Знаєш приказку: «Остерігайся того, що готує недосвідчена дружина».

Стара приказка, звісно ж, говорила про те, що нові друзі та спільники можуть зрадити, але Пішотта ще раз підкреслив, що Ґільяно не варто було одружуватися.

Турі всміхнувся.

— Так довго тривати не може, треба готуватися до іншого життя. Переконайся, щоб периметр втримався до завтра, аж поки ми не закінчимо всі справи.

Пішотта кивнув. Зиркнув на вогнище, біля якого поралася Джустіна.

— Така красуня, — завважив він. — Подумати тільки, вона виросла в нас під носом, а ми й не помічали її. Але будь обережний: її батько каже, що вона норовлива. Не дозволяй їй торкатися своєї зброї.

Чергова сільська вульгарність, але Ґільяно начебто не розчув, тож Пішотта перемахнув через стіну й зник серед олив.

Джустіна назбирала квітів, поставила їх у стару вазу, яку знайшла в замку, і прикрасила стіл. Подала йому кролика з