Камі Гарсія - Чарівні створіння

всієї Громадянської війни. Звісно, якщо не зважати на той факт, що Союз узагалі-то виграв війну. Про це у Гатліні говорили як про джентльменську поступку з боку Півдня, його історично правильний, благородний вибір. Принаймні саме так вважав містер Лі.

Але сьогодні ніхто не дивився на дошку — всі витріщалися у вікна. Там, на вулиці, огинаючи стадіон, їхав ескорт із чорних «Лінкольнів» і катафалка. Коли Мейкон вийшов з авта, було помітно, що він пишається цим шоу. Як на нещодавнього бранця ночі, він спромігся привернути чимало уваги.

Хтось штурхнув мене у ногу — я угледів, що Лінк схилився до парти, аби містер Лі не бачив його обличчя.

— Чувак, а хто у тих тачках?

— Містере Лінкольн, можливо, ви продовжите? І надто зважаючи на те, що ваш батько командуватиме завтра кавалерією, — витріщився на нас містер Лі, схрестивши руки на грудях.

Лінк удав, що кашляє. Його батько, полохливий, заляканий чоловічок, отримав честь командувати кавалерією після того, як помер його попередник — Здоровань Ерл Ітон. У цих воєнних спектаклях існувала єдина перепустка нагору — хтось мав померти. Для родини Саванни Сноу такі події завжди мали велику значимість. А от для Лінка… він і сам не мав тієї значимості на тлі ожилої історичної буфонади.

— Гаразд, містере Лі, подивімось на це так. Хвилиночку, я зрозумів. Ми, ну-у, ми виграли битву і програли війну. Чи якось інакше? У нас із цим завжди плутанина.

Містер Лі пропустив Лінкові слова повз вуха. У нього, напевно, цілий рік перед будинком висів прапор Конфедерації — точніше, перед його пересувним двокімнатним фургоном.

— Містере Лінкольн, на той час, коли Гетч і його солдати дісталися Медового пагорба, полковник Колкок…

Клас захихикав, а містер Лі обвів усіх пильним поглядом.

— Так, це його справжнє прізвище. Полковник разом із загоном солдатів Конфедерації та народним ополченням спорудив поперек дороги неприступну батарею з сімох гармат.

Скільки ж іще ми маємо слухати про ці сім гармат? Цю батарею вже прирівняли до дива з рибою і хлібами.

Лінк знову повернувся до мене, киваючи у бік Мейн-стріт.

— Ну?

— Думаю, це Лінині родичі. Вони мали приїхати на її день народження.

— Так, Ридлі щось про це казала.

— Ви досі зустрічаєтеся? — з острахом запитав я.

— Ага. Ти ж умієш тримати секрети?

— А що, раніше не вмів?

Лінк задер рукав кофти з зображенням рок-гурту «Ремоунз» і показав мені тату, схоже на анімешну Ридлі в коротенькій плісированій спідничці й гетрах. Я сподівався, що Лінкове захоплення Ридлі вже трохи охололо, але в глибині душі знав: Лінк забуде її тільки тоді, коли вона вдовольнить свою жагу, коли сама вирішить, що вже досить. Якщо, звісно, до того часу не змусить Лінка стрибнути сторч головою зі скелі. Та й навіть тоді він, можливо, не захоче ставити крапку.

— Я зробив цю татуху на різдвяних канікулах. Круто, правда? Ридлі сама її намалювала. Вона смертельно класна художниця.

Так, про «смертельно» він не збрехав. Ну що я міг сказати? «Ти наколов на руці мультяшну версію темної чародійки, яка, між іншим, тримає тебе під якимось любовним закляттям і випадково мається тобі подругою?»

— Мати вб’є тебе, коли побачить.

— Вона не побачить. По-перше, рукав затуляє тату, а по-друге, у нас у будинку є нове правило щодо особистого простору. Вона повинна стукати.

— Перш ніж увірватися в твою кімнату і натворити там чого завгодно?

— Так, але спочатку вона бодай стукає.

— Сподіваюся. Заради твоєї ж безпеки.

— У будь-якому разі, у нас із Ридлі є для Ліни сюрприз. Тільки не кажи Рид, що я тобі розповів, бо вона мене грохне, але завтра ми хочемо влаштувати Ліні вечірку, просто там на полі, перед будинком.

— Ти жартуєш!

— Сюрприз! — Лінк так радів, ніби вечірка дійсно відбудеться, Ліна прийде на неї, а Мейкон її відпустить.

— Чим ти взагалі думав? Ліні це не сподобається. Вони з Ридлі навіть не розмовляють!

— Ну, друже, це вже залежить від Ліни. Нехай піде назустріч, вони ж таки сім’я.

Я знав, що винна у всьому Ридлі, що це вона загіпнотизувала його, але однак злився на Лінка.

— Ти не розумієш, що кажеш. Краще не сунь туди свого носа, я тебе прошу.

Він розгорнув шоколадний батончик і відгриз від нього кусень.

— А хай би що, чувак. Ми просто хотіли зробити Ліні приємне. У неї не так багато знайомих, готових улаштувати свято.

— Ще одна причина нічого не починати. Ніхто не прийде!

Лінк задоволено посміхнувся і запхав у рот рештки батончика.

— Усі прийдуть. Вони вже готуються! Принаймні так каже Рид.

Ридлі. Ну хто б сумнівався! Варто їй лише льодяником прицмокнути — і за нею піде все місто, як за сопілкою клятого щуролова.

Але Лінк бачив ситуацію у зовсім іншому світлі:

— Та ще й мій гурт «Святі дриґачі» уперше виступить на сцені.

— Твій що?

— Новий гурт. Я організував його в тому… в церковному таборі.

Я не хотів більше чути ані слова про його зимові канікули. Добре, що він хоч цілим повернувся.

Містер Лі грюкнув крейдою по дошці, привертаючи увагу до великої цифри вісім.

— Врешті-решт Гетч не міг зрушити лави Конфедератів і відступив. Він утратив вісімдесят дев’ять солдатів, і ще шістсот двадцять дев’ять отримали поранення. Конфедерати виграли битву, втративши тільки вісім солдатів. Ось чому, — містер Лі з гордістю постукав по вісімці, — усі ми завтра будемо разом відтворювати ожилу минувшину і битву на Медовому пагорбі.

Ожила минувшина. Так люди типу містера Лі називають історичні інсценування, і причому цілком серйозно. Вони ретельно дотримуються кожної деталі, від уніформи до зброї і розміщення солдатів на полі бою.

Лінк вишкірився до мене шоколадними зубами:

— Тільки не кажи Ліні. Ми хочемо її здивувати. Це їй подарунок на день народження від нас обох.

Я дивився на Лінка. Думав про засмучену Ліну в оранжевій тюремній робі. Потім уявив, безперечно, жахливий Лінків гурт; вечірку, де з’явиться вся школа Джексона з Емілі Ашер, Саванною Сноу, цими грішними янголятами, й Ридлі на додачу; візуалізував маєток Рейвенвуд, поминаючи вже Медовий пагорб і битву. І все це відбуватиметься під несхвальними поглядами Мейкона, інших ненормальних Ліниних родичів і її матері, що намагається її вбити. А ще собаки, який допомагає Мейкону стежити за кожним нашим кроком.

Продзвенів дзвоник. Словом «сюрприз» навряд чи опишеш те, що відчує Ліна. І саме я мав їй про нього розказати.

— І не забудьте завтра зареєструватися! Якщо ви не зареєструєтеся, я не поставлю вам залік! І не виходьте за межі